Вже ніби все… І сни, і зорі згасли,
І серце втомлено мовчить в тіні,
Аж раптом — він. Як подих щастя ясний,
Як перша квітка в зимній сивині.
Казали люди: «Пізно. Не вартує.
Любов — для юних. Не для сивини».
Вона сміялась… хто ж це визначає
Коли душа вже квітне знов, як сни?
Він не шукав. Не кликав. Не молився.
Вона з’явилась — світлом у пітьмі,
І кожен день тепер — немов відкрився,
Немов весна розквітла між зими.
Любов не має віку — лиш потребу
Любити. Жити. І ділити шлях.
А пізнє — що? Воно не гірше з неба,
А часто — глибше, бо крізь бурі й страх.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043448
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.07.2025
автор: Лія***