Думок в моїй голівці
Є стільки, мов зірок.
Вони в ній, як в домівці,
Живуть. Немов струмок,
Вони словами ллються,
Що в вірші я кладу,
Від радості сміються
І плачуть на біду.
Я – наче їхній тато.
Думки – мої сини
І дочки. Їх багато,
Та всі мої вони.
Думки мене формують,
А їх формую я.
Думки в мені існують.
Вони – моя сім’я.
Люблю, не зневажаю
Я їх. Впродовж життя
Я ними виражаю
Душевні почуття,
Які в мені вирують,
Мов буйний океан,
Які в мені бушують,
Неначе ураган,
Що стримати несила,
Одначе водночас
Вони немовби крила
Дають, і наче час
Спиняється навколо.
Душа у тую мить
За неба видноколо,
Немовби птах, летить,
Щоб сонечко зустріти
Й холодні почуття
Його теплом зігріти
На цілеє життя.
Сумним я не корюся
Думкам, а з ними я,
Немов борець, борюся
До самого кінця.
Здолавши їх, веселі
Й щасливі лиш думки,
Неначе до оселі,
Впускаю залюбки
До голови, щоб з ними
Вже більше не тужить,
Стежинками складними
Йдучи, а щоби жить
У щасті аж допоки
Не промине життя
Моє, що маю поки,
І вже без вороття.
Думки, на перший погляд, –
Порожняя мана,
Та з ними мій світогляд
Так, ніби далина,
Розширюється разом
Із тим знанням, що є
Моїм дороговказом,
Який мені дає
Вказівки та поради,
Куди я маю йти,
Щоб міг я до відради
Душевної дійти
І, наче воду, влити
У душеньку її,
Щоб разом з нею жити,
Немовби у сім’ї,
Впродовж життя усього,
А не якуюсь мить,
Адже воно для того
Й дано, щоб в щасті жить,
Щоб в щасті поживати
До самого кінця,
А не лише чекати,
Коли прийде мить ця.
З думками розділяю
Я радощі й жалі.
Із ними розмовляю
В цім світі, на Землі.
Вони відповідають,
Та чую їх лиш я.
Вони допомагають,
Щоб доленька моя
Мені завжди всміхалась,
Як милеє дитя,
Й всміхатися старалась
Усе моє життя,
Як втілюю їх. Знаю,
Тоді лиш я прийду
До долі, що бажаю,
До кóтрої і йду,
Долаючи незгоди
Усі на тім шляху,
А також перешкоди,
Позбувшися страху
Й зневіри, що здолати
Не зможу їх повік,
Що тільки коротати
Я буду весь свій вік
На світі цім. У цьому
Я певен на всі сто.
На світі голубому
Повік ніщо й ніхто
Нізащо не завадять,
Щоб в щасті я лиш жив.
Думки ж мені зарадять
Цьому, що б не робив.
Вони в душі розбудять
Пресвітлі почуття
І бути їм присудять
У ній усе життя,
Допоки не минеться
Воно, допоки смерть
До мене не торкнеться.
Душа ж моя ущерть
Наповненою буде
Лиш ними. Мов трофей,
Вона їх всіх здобуде,
І магією фей
Душа уся засяє,
Мов сонце в небесах,
Й весна в ній забуяє
У травах і квітках
Красивих та барвистих,
Пахучих, запашних,
Від сонця – променистих.
Купатиметься в них
Душа, а разом з нею
Також усі думки
Мої. Немов з ріднею,
Я жити залюбки
Зі світлим щастям буду.
Нещастя всі в ту ж мить
Навіки вже забуду,
Щоб з ними не тужить
Жоднісінької миті,
Впродовж всього життя.
Думки мої повиті,
А також почуття
Лиш щастям будуть. Буду
Я жити залюбки.
До щастя я прибуду.
Мені твердять думки.
Євген Ковальчук, 20. 07. 2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043419
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.07.2025
автор: Євген Ковальчук