Що за жовте в небі коло,
Що сія та гріє,
Що цвіте усе навколо,
І душа радіє?
Певен, що ви здогадались,
Що це жовте сонце,
Й навіть в тім не сумнівались,
Що це яв, не сон це.
Промені свої пускає
Сонце і, мов мати,
Ними всіх нас обіймає,
Щоби зігрівати
Нам і тіло, й душу, й серце,
Думи й почування
Крізь небеснеє люстерце
З ранку й до смеркання.
Сонце – жовте янголятко
Дивиться на мене,
Наче милеє малятко,
Диво незбагненне,
Й на моїх устах усмішку
Променем малює.
Промінь я ловлю, мов кішку
Пес, який полює.
Я сміюся. Я щасливий,
І душа щаслива
Ловить промінь мерехтливий
Сонячного дива.
Сонце променів-цілунків
Зовсім не шкодує.
А, неначе міх дарунків,
Щедро їх дарує.
Ну, а я їх всі приймаю,
Мовби одкровення.
Світлом сонця освітляю
Темне повсякдення.
Євген Ковальчук, 17. 07. 2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043299
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.07.2025
автор: Євген Ковальчук