Старий чоловік…

-  Я  живу,  бо  самогубство  поки  не  для  мене,  -  каже  всміхаючись  чоловік
"Поки",  лякає  спрямовує  в  небо  загрозу  для  сил  не  земних  
Мов  би,  якщо  за  певних  обставин,  я  вам  покажу  хто  тут  головний
Небо  мовчало,  не  слало  проказу  на  голову  й  душу  дурних
Потім  він  враз  посумнів  і  постарів,  погляд  із  тягарем  розумінь  
-  Що  тут  лишилось,  коли  поміж  храмів  ходить  лиш  намір  людський?
-  Що  тут  лишилось,  як  віра  померла,  померла  довіра  межи  людей?
-  Що  тут  лишилось,  -  сказав  по  складах  він,  і  зморено  сів.
-  Я  ж,  -несміло  продовжив,  -вірив  і  Богу  й  в  людей,  поки  між  істин  не  вбачив  прокляття  у  віру  з  непевних  ідей...
Знову  мовчить,  й  старіє  мовчанням,  вітер  лиш  палко  гуде
-  Знаєш,  якби  вона  не  убила  кохання,  може  б  життя  й  не  таке...
-  Я  же  колись  був  звичайний  хлопяга...,  випалила  в  мені  усе.
-  Втратив  її  і  будь  яку  тягу,  до  того  в  чім  життя  це  земне
-  Втратив  дотики  і  поцілунки,  зраду  вбачаю  навкруг...
-  Хтось  полікує?  Чи  так  вже  і  буде,  поки  живу...
-  Але  ж  піти  отак  сам  собою  я  не  зумію  таки,
Бо  життю  не  знайду  заміну,  значить  ще  це  і  тягну
Значить  отак  і  жити  в  прокляттях,  стриножено  бачити  світ!
Сів  і  постарів  в  правічнім  мовчанні,  ще  зовсім  не  старий  чоловік..  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043264
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.07.2025
автор: Андрій Булакевич