ТАБІР, ДЕ НИШКНУЛИ ЖАЙВОРОНКИ
[i]1947 рік, Явожно*, Польща.[/i]
Із гірким присмаком спузи, переддення накрило табір, мов дерешувата сітка. Колючка, вежі з кулеметами, дерев'яні розвалюхи, — усе, немовбито у кошмарах, від яких прокидаються з прискореним серцебиттям та криком. Та тільки це був не сон-жахіття, а Явожно — філія гітлерівської індустрії геноциду Освенцима, яка була перетворена варшавською властю на "транзитну зону для українських бандитів, що шкодять Польській Народній Республіці".
Вло́дкові було дев’ятнадцять. Його забрали з села на Лемківщині під час "акції переселення" . Так, що й не встиг і з матір’ю попрощатися. Усе сталося знічев'я: на світанку приїхала військова вантажівка, постукали прикладом у двері, і все. Далі — дорога, в'язниця, допити. А потім — концтабір Явожно.
— Ти хто? Бандерівська сволоч? — спитав конвоїр польською.
— Я — Вло́дко... З Ліщави... - відказав парубок.
— Усі ви тут бандерівська зараза. Не говори українською — язик відірвемо. - знов пропшекав чатовий.
У колонії, в той момент, було понад дві тисячі таких, як Вло́дко. Старі, молоді, священники, учителі, жінки, дітвора. Дехто навіть не знав, хто такий отой Бандера. Всіх їх прозивали "бандерівською сволотою", альбо по-простому — "дикуни", "рєзуни", "бидло"...
У першому бараці, куди його запровадили, смерділо гниллю і потом. Люди лежали на завожених дошках, нібито поламані ляльки в ящику забуття.
Біля ґратчастого вікна перестаркуватий благовидного взору чоловічина харамаркав молитву. Йому намагалися не заважати.
— То панотець Степан, — бозна-хто прошавкотів Вло́дкові. — Його били до непритомності за те, що христив дитиська по-українськи.
Влодка поставили копати траншеї. Земля була твердою, як камінь.
Вартові вирегочувалися, коли невільники падали від знемоги.
— Копайте глибше, — гримнув один з наглядачів. — Тут ваші вогнецвітні мрії поховаємо.
Уночі знову дізнання. Вло́дко мовчав. Він не мав що говорити. Та німування було поганішим за слова...
Після третього тижня зник молодистий хлопець з сусіднього корпусу. Потім ще один. Тіла ніхто не бачив. Перешіптувалися — поховані в лісі. Без хрестів.
Вло́дко почав писати. Кривавим пальцем виводив букви на замизганій стіні блока. Не речення — лиш поодинокі слівця: "Штефка. Батько. Село" . Так він тримався аби не звар'я́тіти .
Одного дня в лагер привезли дитвака. Малий — рочків шести щокасте хлопча . Його ненька, гамаликувата гуцулка, держала його міцно, але караульний дзизнув її по руках так, що вона відпустила своє породження.
— Тепер ви — окремо, — зашипів він.
Отоді на цій фабриці зла востаннє і співали пісню. Тихо, пошепки, коли вітер гнав шум паркану смерті, співанку зачали кількоро знебулих страдниць. Лемківська колискова. Її підхопили інші — як псальму. Польські охоронці з новобранців не чули. Або вдавали, що не вчувають. Або слухали — та не розтуляли рота.
Чомунь останній раз? Бо хтось зі своїх запродав заспівачів начальству за юдину пайку. І дві жінки з них не змогли погодитися з тими пережиттями, що послідували для покарання за цей "архитяжкий" злочин і кинулися на підключені до струму дроти. Тому арештанти й домовилися поміж себе силкуватися бути бачними, щоби далі не давати привід, шукаючим зачіпок.
Після восьми місяців Вло́дка відпустили. Процідили: "Тепер ти — переселенець. Ти більше не лемко. Ти — поляк". І дали аусвайси на нове життя — десь у Західній Польщі.
Та в ньому залишився Явожно. Його запах, його рани, його тіні.
І тиша. Та тиш, в якій нишкнули жайворонки....
*[i]Польський концтабір Явожно був одним із найжорстокіших заходів проти українського населення, вжитих польською владою під час депортаційної Акції Вісла (28.04.1947-31.07.1947). У таборі каралися протягом майже двох років 3873 українці, запроторені туди без звинувачувальних актів або судових реченців. Серед в'язнів було понад 800 жінок і кілька десятків дітей віком до 14 років. Від тортур, голоду й виснажливої праці в таборі померло не менше, ніж 160 ув'язнених.....
Дотепер українці, колишні арештанти концтабору Явожно, не отримали правової та моральної реабілітації та визнання їх жертвами репресій.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043256
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.07.2025
автор: О. Хвечір.