Уже й мої літа у сивині,
А ще ж учора барвами весніли,
І все тому, що живемо в війні,
Отож скоріш старіємо й мужнієм.
І це закономірно, бо ж війна
Торкаєься кожнісінького серця,
А в пам’яті шоразу вирина:
Як опинились ми в нерівнім герці?
Хіба не знали, хто така русня?
Чи ж мало бід прапрадіди зазнали?
Нагадував про це й народ в піснях,
Як нам хребет не раз вона ламала.
А ми, наївні, вірили в казки,
Якими нас росія годувала,
Утратили свободу козаки,
Що не одну відкинули навалу.
Гетьманів наших пам’ята Сибір,
Кубань заселена козацьким людом,
Служили ми частіше не собі,
Гадали, що якось то воно буде.
Тепер – війна, підступна, непроста,
Звалилася на голови знов наші,
Тож мусимо перебороти страх
І розвалити ненаситну Rашу.
Для нас це роковий, останній бій,
Аби навіки вберегтись від рабства,
Зізнатися теж маємо собі,
Що із такими неможливе братство.
25.05.2025.
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043180
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.07.2025
автор: Ганна Верес