А літак висоту втрачає…
Врятуватись з тобою, брате,
нам хвилинки не вистачає:
інших мусимо рятувати!
Спить життя попід мирним дахом.
А праворуч синіють гори, –
дотягни до них, моя птахо,
та́м впади, металева зоре!..
Вже здригалася сталь безсила,
чорним виром гуло падіння –
та душа, розпростерши крила,
подолала земне тяжіння.
Розпадався метал гарячий,
вогняними ярів снопами…
…Він летів, як у снах дитячих –
[i]над [/i]високими небесами.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043036
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.07.2025
автор: Світлана Себастіані