Якось деревце схотів
Петрик посадити.
Сам собі прошепотів:
«Маю це зробити!»
Вірним другом Петрик був
Матінці-природі.
Ще ізмалечку він чув
Вдома і в народі,
Що життя є джерелом
Матінка-природа
Всіх і всього загалом,
Що, мов нагорода,
Скарб, дарунок, справжній дар,
Даний світу цьому,
Щоб багатий і злидар
Жили з ним на ньому
В згоді й злагоді щомить,
Доки серце б’ється,
Доки будуть в світі жить
І не розіб’ється,
Наче скло, життя у мить,
Як воно минеться,
Як його слабкая нить
Назавжди порветься,
Бо лише одне дано.
Всяк це добре знає.
Петрик в земленьку зерно
Кинув. Доглядає
Він щодня за ним як слід:
Зранку поливає,
Поливає і в обід.
Часу він не гає.
Згодом із того зерна
Пагінець з’явився.
Петрику не дивина
Це, бо ж так трудився.
Вище й вище деревце
В нього виростало,
Як і мало бути це,
Бо часу чимало
Витрачав, як доглядав
Він за ним, мов тато.
Згодом Петрик з нього мав
Яблук пребагато.
Яблука були смачні,
Що й не передати.
Ними Петрик цілі дні
Міг би ласувати.
Так віддячило йому
Деревце. Він знає
Дуже добре це й тому
Яблук повно має.
Яблука у літній час
Рясно плодоносить
Деревце це повсякчас,
Досить їх приносить,
Та не лиш Петру, а всім,
Хто проходить поруч.
Так, зривають всі на тім
Деревці власноруч
Яблука, які висять
На гілках низенько,
І за мить вже хрускотять
Ними пресмачненько.
Їх не шкода деревцю
Навіть всі роздати,
Має в пору літню цю
Їх і буде мати
Через рік і через два,
Як і нині має.
Зайвими є тут слова,
Бо це кожен знає.
Євген Ковальчук, 13. 07. 2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042970
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.07.2025
автор: Євген Ковальчук