Торкнувся промінець куща троянди. Пелюстки квіти саме розкривали.
-Хто ходить тут? Хто розбудив нас?- запитали. - Хто побажав нам усмішок ясних?
Того, хто розбудив їх, де шукати? Його тепер нема вже біля них.
Той промінець побіг. Та так швиденько! Збудив вже яблуньку і вишеньку рясну, і пташенят дзвінких, що у гніздечку тут на калині в нашому саду.
А під калиною в траві спав літній вітер, відразу розшумівся:
"Дож-ж-е-е-н-н-у-у-у!" Чому він розкричався? Не збагну.
Та тут же швидко й стих. Бо видно зрозумів, що то недобре. Крик налякає пташенят малих.
Та ще й дерева Вітра попросили:
"Полеж ще трохи, між гілок поспи. Поглянь, як гарно розпускаються троянди від золотого сонця теплоти."
Відчув тепло те вітер. Став теплішим. То ж відпочив ще трішки й полетів.
О, знали б ви, як він багато бачив! Літав же скрізь, де тільки сам хотів: над річкою, над озером, у полі, зеленим листям в гаю шелестів.
А ще наш вітер голосно, де й тихо, і дзвінко-дзвінко весело співав… Та часто повертався до садочка. Нікого вітер той не забував.
А як він спритно бігав по дорозі! З пелюстками кружляв навколо хат. А ще я бачив, як наш добрий вітер у небі вчив літати лелечат.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042824
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.07.2025
автор: Надія Башинська