Зводжу очі я угору,
А на мене в тую пору
Промені пускає сонце.
Думаю: невже не сон це,
Не фантазія-уява,
А реальність, дійсність, ява?
Так, це дійсність. Сонце сяє
Й світлом все навкруг сповняє,
Що вся матінка-природа –
Незрівнянна насолода –
Пишні шати одягає –
Буйно й гарно розцвітає,
Мов уперше і востаннє.
Сонце ж в літню пору раннє,
Рано з обрію виходить
Й пізно ввечері заходить.
Уночі його немає.
Зранку ж знову визирає
З неба й промені пускає
І голубить, зігріває
Ними, мов дитину мати,
Що лиш хочеться співати
Весело й життю радіти
Неупинно, наче діти.
Сонце в небі ясно сяє –
В серці пишний цвіт буяє.
Сонце з неба ніжно гріє, –
Мов дитя, душа радіє.
Сонце сяє, зігріває –
Щастя більшого й немає.
Євген Ковальчук, 07. 07. 2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042788
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.06.2025
автор: Євген Ковальчук