Назви хоч щось

Порожній  супермаркет  вночі,
холодне  світло  над  молочним  тремтить.
Я  тримаю  кошик,  мовби  це  й  є  моє  останнє  рішення,
навіть  на  касі  мене  супроводжує  ця  крижана  тиша.
Я  знову  обираю  не  продукти,  а  прокляті  спогади:
твій  сміх,  що  губиться  в  lo-fi  бітах  із  сумом,
і  з  того  часу  все  стало  фоновим  шумом.
Тепер  усе  подорожчало,  навіть  це  довбане  мовчання.
Я  знову  пив  воду  з-під  крана,
ніби  це  змиє  твоє  ім’я  з  язика.
Але  воно  чіпляється  до  піднебіння,
як  цукор,  що  тріскає  на  зубах.
Усі  твої  «назавжди»  стерлися  -
Як  затерта  пальцем  дата  на  старому  квитку  на  концерт.
Залишились  тільки  обривки  -
як  чек,  що  не  видає,  за  що  саме  було  заплачено,  так  ніби  як  хотів,  бляха,  платити?
Вулиці  знову  не  сплять  -
але  я  бачу  тебе  в  кожній  витертій  вітрині.
Вивіска  "АКЦІЯ"  блимає,  нахабно  так,
як  твій  останній,  ***  непрочитаний  меседж.
Я  вже  не  намагаюсь  його  відкрити  -
мене  лякає,  що  там  не  буде  нічого,  крім  порожнечі.
Хотів  подзвонити.
Та  номер  уже  звучить  як  пароль  від  старого  вай-фаю,  той,  що  забутий.
Я  намагався  згадати  ритм  твого  голосу,
але  залишилось  тільки  відлуння.
І  навіть  не  пам’ятаю,  чи  ти  казала  мені:  прощавай.
Може,  просто  вийшла  на  перекур  -
і  не  повернулась.
Пам’ятаєш  ті  туфлі,  ті,  чорні,  які  стирали  тобі  шкіру  до  крові,
але  ти  носила  їх,  бо  "вони  пасують  до  випускного"?
Мені  тепер  боляче  навіть  у  зручних  кросівках,  навіть  у  моїх  улюблених,  розтоптаних.
Це  називається  фантомний  біль,
і  він  чомусь  дійшов  до  сітківки,  до  самого  мозку.
Місто  зараз  гуде,  як  трансформатор  на  нічній  зупинці.
І  кожен  ліхтар  мовчить  за  нас,  мов  свідок  німих  зізнань.
Я  ніби  все  ще  йду  поруч  із  тобою  -
у  версії  життя,  де  ми  не  посварились,  де  все  ще  є  "ми".
Де  ми  не  розповіли  друзям,  що  "то  вже  пройшло",  кожен  за  різним  столом.
Де  ти  все  ще  кладеш  голову  мені  на  плече,
я  ж  роблю  вигляд,  що  не  помічаю,
як  вологіє  рукав,  від  твоїх  сліз,  чи,  може,  моїх.
Назви  хоч  щось,  благаю.
Хоч  місце,  де  ми  ще  не  зникли,  не  розчинились  в  цьому  місті.
Хоч  одну  нашу  пісню  -
де  нас  досі  не  змінено  на  «екси».

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042758
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.06.2025
автор: Вінчі