Ніхто не постраждав

Коли  ракета  врізається  в  ліжко  -
Це  просто  повітря  змінило  свій  тиск.
Просто  десь  мама  затисла  обличчя
В  подушку,  що  більше  не  пахне  нічим.

«Все  добре»,  -  казали  -  і  мертвих  не  видно,
У  відео  звук  заглушився,  ставши  німим.
Тут  тиша  -  це  драма,  у  котрої  титри,
Де  кожен  рядок  -  це  вже  хрест  по  живим.

Маріуполь  не  кричить,  тільки  шепче  металом,
У  вікнах  якого  замість  світанків  -  печаль.
І  чайки  не  плачуть,  вони  стали  сталлю,
А  сіль  із  Азову  -  не  просто  кришталь.

Харків  зібрався,  як  листя  на  ґрати,
Будинки,  мов  рани,  застиглі  в  пітьмі.
Ти  чуєш?  Це  серце  в  бетоні  калатає,
І  кожен  підвал  тут,  мов  клятви  в  тюрмі.

Суми  лежать,  як  ягня,  під  сокирою  тихо,
Вербна  неділя?  Для  них  -  як  вівтар.
Навіть  гілки  верби  не  дали  їм  спочинку,
І  лиш  звір,  не  людина,  приніс  цей  кошмар.

Ніхто  не  постраждав,  лиш  дитина  без  ніжки,
Вивчає  алфавіт  по  диму  і  склу.
П  -  це  «прильот»,  С  -  сирена,  між  іншим
М  -  це  мама,  яку  вже  не  застане  живу.

Краматорськ  -  не  вокзал,  а  зупинка  у  вічність,
Валізи  лежать,  там  розквітли  хрести.
В  них  фото,  де  світ  ще  здавався  нам  звичним,
І  час,  що  розпався  на  спокій  та  стогін  весни.

Буча  -  не  місто,  а  застигле  мовчання,
Де  стіни  навчилися  бачити  тінь.
На  деревах  не  листя,  а  зойки  прощання,
І  небо,  що  більше  не  пофарбується  в  синь.

Херсону  герба  видаляли  по  живому,  по  шкірі,
Та  він  не  згасав  попри  страх  і  пісок.
Свобода  ішла  із  роздертою  мірою,
А  сльози  текли  під  удар  молотком.

Запоріжжя,  як  жила,  що  рветься  у  тілі,
Напруга  така,  що  згасає  вогонь.
Дніпро  реве  сірим  -  без  Бога,  без  сили,
І  кожен  гудок  гріє,  як  дотик  рідних  долонь.

Одеса  тримає  свій  берег  зубами,
У  центрі  котрої  -  мінне  поле  й  прибій.
Тут  море  не  співає,  а  хрипить  між  уламками,
І  навіть  чайка  не  сміє  злетіти  повз  бій.

Коли  дитина  питає:  «А  хто  ж  нас  убив?»  -
А  відповідь  тоне  у  фразі  «кордони».
Цей  світ  не  для  тих,  хто  живе  без  "навіщо",
Світу  байдуже,  лиш  би  назву  придумати  кльову.

Ми  тримались:  на  жилах,  на  нервах,  на  вірі,
На  тих,  хто  ще  дихає  просто  -  тому.
На  очах,  що  не  плачуть,  бо  сліз  не  лишилось,
На  серці,  що  пульсує  крізь  дим  і  зиму.

Київ  не  впав,  він  заплакав  собою,
Його  купола  -  це  рубці  на  душі.
Не  з  кулею  в  грудях,  а  з  голою  волею
Він  дихає  з  нами  в  чужій  тишині  ...

Це  не  пісня  -  це  голос  біля  горла  снаряда,
Не  вірш  -  це  надгробок  буквам  й  словам.
Тут  рима  -  це  міна,  що  схована  у  полях  і  фасадах,
А  строфа  -  то  земля,  що  ще  трохи  жива.

Донецьк  задихається  в  триколор  ганчірки,
Де  слогани  іржаві,  і  зброя  била  без  цілі.
«Чий  Крим?»  -  не  питання,  а  згусток  прокляття,
Що  сиплеться  в  шепіт  над  трупами  в  пилі.

Луганськ  -  це  квартали,  врослі  в  чеканні,
Де  голос  -  під  ключ,  а  думки  -  на  замок.
Навколо  тече  тільки  хибне  мовчання,
І  правда  -  це  тінь,  що  сховалась  в  куток.

Ніхто  не  постраждав,  просто  ціла  країна
Переписує  себе  знов  у  крові.
Так  було  споконвіку,  хто  пам'ятає  руїни,
Навіть  з  попелу,  знає,  зростають  живі.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042692
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.06.2025
автор: Вінчі