Город дихає потроху, зализує рани.
Не лікує таке — не злікуєш за раз.
Місто, не город — постійно я забуваю.
Не перебудую себе ніяк.
Місто живе, квітне, десь пахне кавою,
а трохи далі, здається, бризжить фонтан.
Місто не спить — прислухається до тривоги.
Читає Жньок, вещає… sumylike та sumyregion.
Після масштабних прильотів збори йдуть трохи швидше.
Кожен конвертує горе у грошову лють.
Хтось там уже зібрав чемодан на виїзд.
Хтось до останнього прикіпів до землі.
Кожен по-своєму правий — кожен борець за життя.
Де кого Санта Муерте дістане — не знає ніхто.
Знаємо тільки те, що знаємо точно:
ми — на своїй землі!
Ми — зелені гілки коріння. Коріння — в землі.
Земля — це ми!
Так, я не знаю, чи застану світанок.
Так, я не знаю, що буде завтра у дні.
Але я точно знаю, сьогодні зробили
ми максимум
на свої фізично-психологічні сили.
Десь там, по рогу, жевріє світанок ранку —
значить, почався, можливо, новий день!
Що ж, проживемо його, немов на останку?
Або, може, заглянемо у наступний день?!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042580
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.06.2025
автор: marinazhmaka