А світ жбурляє під ноги невипадкових людей, як пале листя,
і ти, не знати чому, ламаєш об них столітні мури і гострі списи.
А ти ламаєш себе, збираєш знову з каміння, солі й осінніх квітів,
і щось до біса легке, і щось, чому би вже відгоріти,
встає як вічний вогонь і палить відчаєм, й трохи щастям,
і ти, не знати чому, без обіцянок, останніх шансів
ступаєш боса на шлях вогнепрохідцем вуглин і жару,
і щось до біса важке ляга під серце свинцем і гаром.
І щось, до біса чуже ласкає, кличе, болить і квилить,
і тихим сірим дощем голубить шкіру повік і вилиць.
І ти, не знати чому, усоте любиш, усоте віриш
у цю реальність вогню, дзеркал і диму без меж і міри.
І щось, чого не знайти, — болотним світлом і маяковим
веде тебе до мети і підіймає на ноги знову.
І розбиває тебе на клоччя й клапті, на пил і порох...
І хочеш врешті лише у цих фантомах, щоб хтось був поруч.
А світ жбурляє людей і каже: бачиш, вони не вічні,
і поки сонце пече — дивись у вічі, вдивись у вічність,
І поки гріє й болить — іди на світло, тепло і подих,
І хай непросто, але танцюй на грані на страх і подив.
І поки листя летить — цей світ для тебе і проти тебе.
Та тільки знаєш: на мить для когось також вогнем і небом
Ти сталась раптом чомусь у цьому танці за крок до краю...
А листя, знаєш, летить. І все згорає, і все згорає.
[i]
08.03.2025 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042571
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.06.2025
автор: Marika