Світить сонце із небес
І так ніжно гріє.
Я немов ожив, воскрес.
Серденько радіє.
Повниться теплом душа
Й радістю до краю
Так, неначе вируша
До небес, до раю.
Сум же, ніби сніг, розтав.
Більш його немає.
Я ще радіснішим став.
Радість обіймає,
Мовби друг, мене всього.
Буду з нею жити
Я впродовж життя всього.
З нею я дружити
Буду. Смуток же мене
Більш не потурбує.
Стороною омине
Він мене. Це чує
Серце й певен, буде так.
В цьому світі буду
Жити я лише усмак.
Лихо ж все забуду,
Мов його і не було,
Мов не існувало,
Щоб життя, мов квіт, цвіло
Й щастя дарувало,
Із яким би жив щомить
З вечора до рання
Й навпаки, допоки мить
Не мине остання.
Повен щастям неземним
Серцем і душею,
Ширитиму, наче дим,
Я його землею.
Євген Ковальчук, 05. 07. 2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042563
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.06.2025
автор: Євген Ковальчук