Павітер шавкотіє почерез ку́лики* полів,
де жито вмирає,
не встигши достигти.
Сонце —
згляд кровиний, що дивиться згори,
Промені його —
це голки, що шиють наскрізь мерзляк.
Тіні гарцюють,
як виснажені маріонетки
під молодиком,
що плаче сажею і молоком.
Діти з очками
глибокими,
Наче копанки без денця,
Шукають
зірки в пустих долошках.
Ходики
цокають кістками,
Усяка часинка -
це відлуння закинених молитов.
Річки течуть
не водою, а відчаєм,
несучи у вир
уламки розбитих мрій.
На горизонті —
скелети хат,
Їхні вікна —
траурні вирви, що дивляться в Ніщо.
Земля дихає,
мов звірина у пастці,
її нутрощі —
залиті шерехом
і порожністю.
З небокраю
падає дощ
з сухих сліз,
Кожда крапля —
це фантом несказаного слова.
Обвітря —
щільне
від запаху видива,
що блукає між
колосків, що ніколи не зійдуть.
Потяг мчить,
не маючи колій,
його вагони —
пройняті
дрімотою й непам'яттю.
Зі споду колодязя,
піднімається виск,
який розчиняється
в безмежній
пустелі часу.
Земля
розкриває свої рани,
звідти виповзають
чмани прабатьків.
Вони мовчать,
їхні вуста
зашиті туго,
але зіниці
вищать, розповідаючи історію.
Над головами
Витають зграї воронів,
їхні крила —
це відбитки майбуття.
Вони несуть
у дзьобах
жмені піщуги,
розсипаючи її
над могилами,
що не мають імен.
Кожнісінький камінь — це зітхання,
кожна грудочка ґрунту —
це чиєсь серце.
І крізь це пустище,
де панує забуття,
проростає чорний тюльпан
— символ невимовної скорботи**…
*Кулик(діал.) - зуб
**Віршована сюрреалістична поема про Голодомор, 1933
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042517
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.06.2025
автор: О. Хвечір.