Пальці мерзлі, як лід, ховати в кишенях, сміятися і не каятись. Може завтра на південь, а, може, на схід, де за вікнами кручами-зграями терикони зіржавілих пірамід під софітами теплого золота. Скільки тут кругом незчислених бід, скільки спалено, скільки розколото доль, земель, історій, дахів, полів, сосни зяють прильотами-плішами. І, як валки блискучих чорних граків, чи машинами, а чи пішими гублять пір'я і йдуть усе в нікуди, ті хто сосни ці знав ще травами.
Скільки має з неба пролитись води, скільки має статись загравами, скільки має тут не зійтись, не зростись, народитися з горя і згарища, щоби хтось написав на полях колись, що ми всі недарма старалися? Що ми всі недарма, спотикаючись, йшли, і кропили багно багряною, і що всі лиховісні думки і сни, всі слова, що лишались ранами, всі хто двісті, хто триста і хто п'ятсот, всі хто після та кулю в голову будуть з тих часових вікових висот нездоланними, а не здоланими?
Скільки нас доживе-добреде туди, де ми будемо непотрібними?
Шкірить зуби криваві мій бог війни, і підсумки з грошима срібними розкидає довкола немов сміття, продає і купує дешево. Боже, що там лишилось того життя, боже, чуєш, бери задешево — обміняй його, обміняй, віддай, тим, хто має куди вертатися. Покажи мені, боже, кіптявий рай і не дай їм його дістатися, покажи мені, боже, вогняну смерть, що смердить як метал і згарище, де твої серафими запалять степ, де міста обернуться зарищем, тільки дай з того часу, з артерій, з жил все до краплі і крихти вижати. Не було щоб, як завжди, дурним, пустим…
Лиш не дай мені, боже, вижити.
Лиш не дай мені, боже, неначе кость, милосердя твого жорстокого: повернутись туди, там де вже когось не зустрінеться — вічним спокоєм заколиханий проросте-зійде, стане рутою, стане м'ятою, повернутись туди, де тебе таку переламану не чекатимуть. Боже дай но мені на вуста води дощової з небес потоками, мертвородженої з снігів весни, повноводної і глибокої, щоб рожевим розмило, розлило кров, сталось вересом, сталось маками, щоб розстріляна, зрита, вбита любов розпустилась живими знаками, щоб залишеним там на віки на мить — панахиду замість подушного...
Лиш на Марсовому шумить, шумить прапорами, сльозами і душами.
[i]10.11.2024 р.[/i]
__________________________________________________________
[i]...і хай не збудеться.
Потихеньку приводитиму до ладу і приноситиму сюди те, що досі писала в стіл.
[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042506
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.06.2025
автор: Marika