Вогонь. Дивлюся я на нього
І не відводжу вже очей.
Дивлюсь на нього я одного,
Мов інших більш нема речей.
Є він і я. В нім потопає,
Неначе в морі, погляд мій
І з нього вже не виринає.
Вогонь сичить, неначе змій.
Заворожив вогонь мій погляд,
Немов чаклун, і в тую мить,
Мов відбивається світогляд
Весь мій у нім. Вогонь горить.
Вогню того я не торкаю.
Якщо торкну, то обпече,
Чого я зовсім не бажаю,
Бо біль всім тілом потече.
На нього можу лиш дивитись
І слухати, як тріскотить,
І грітись, щоб не застудитись,
Коли навкруг мороз лящить.
Він світло нам дає в годину,
Коли настала темна ніч,
Немов прогнавши світлу днину,
Яка уже минула, пріч*.
Вогонь нізвідки не береться.
Запалюємо ми його.
Над ним же дим постійно в’ється
Впродовж життя вогню того
І навіть після ще час певний,
Коли вогонь уже погас.
Також бува вогонь душевний,
Коли в душі натхнення нас,
Неначе друга, обіймає.
Вогонь той світиться в ту мить,
Горить, палахкотить, палає
І надихає нас творить.
*Пріч – діал. Геть
Євген Ковальчук, 01. 07. 2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042361
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.06.2025
автор: Євген Ковальчук