Дах зриває вибух!… Шматки горять!.. В голові завмирає мить...
Ні, не в мене це!.. Це не я… Ось ведмедик смішний лежить на підлозі, бо хвилею віднесло, і на лапі – від скла надрив.
Ось кімната, ось на підлозі я… Бачиш? Він мене захистив!
Я отямлюсь, хоч нервів гудуть вужі, хоч життя часом б’є під дих, тільки як засинатиму я, скажи, без обіймів його міцних?
Тепла ковдра, жарко, та все пусте, в колі ковдри, як в бліндажі, та не візьмеш з собою її у степ, у благенькому багажі…
І, коли сирени зривають дах, на підлогу душа летить, не прийде обняти ніхто у снах, у пів марення не влетить…
Я тактильний голод гашу сама, а самотність – саджу за стіл. Так багато довкруг людей… Тюрма із не-дотиків різних тіл…
Особистий простір не перетну… Потягнуся, перетерплю… Тож сідай, поговоримо про війну… Чаю чорного заварю.
Випий, кружку в руках стискай, відчуваєш? Іде тепло… Можу кави, якщо ти не любиш чай, моє сонячне джерело…
Я шукаю проміння в очах твоїх, хоч здебільшого там – печаль, прилітаю на поклик, на біль, на сміх, та мовчу, на вустах – печать.
Мій ведмедик плюшевий, мій герой, полікую тебе від ран, тільки ти платівку перенастрой, не шукай у словах обман…
Пригорни хоч подумки, захисти, і, хоч іноді, обніми… Так потрібні серцю оці мости серед горя, серед війни…
15.06.2025
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042255
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.06.2025
автор: Ірина Лівобережна