Острів, на його крутій неприступній скелі
Безпечно; це єдиний прихисток Цезаря, бо
Цезар може жити тільки тут. (1)
Навколо колони олеандрів і кипарисів,
Вологі й пахучі; внизу безсонне море;
Вгорі повітря, повітря, яке не тисне
На мене. І безкраїй клімат літа.
Усе тут усамітнене, самотнє,
Як совість глухої ночі,
Вільне від докорів. Я впевнений,
Що лик людини, вже нестерпної
Тиранії, не порушить цю магію.
Місто далеко, і спогад про нього - це сон,
Заспокоєний його нереальністю,
Я все ще здатний бути задоволеним.
Наодинці з собою, я Цезар, володію
Собою і своїм світом. Мої володіння
Як видимі, так і невидимі,
Відокремлюю, як бог, бо я божественний,
Від страху і ненависті людських істот
Двома крилами, страхом і надією.
Але чи це справжній спокій? Чи немає небезпеки
схованих у гіллі кинджалів?
Ще далеко до світанку
З його липким безсонням чи видіннями
Кошмарних снів, за які розплачуюся
Сльозами і стогонами. Але мені не слід
Думати про це, краще милуватися трояндами,
Невинними і розпусними, як істоти,
Що з задоволенням стежать за моїми насолодами,
Поглинаючі і дикі, гідні старого Цезаря.
Я застарий для насолод. Іноді я хочу,
Як у часи статевого дозрівання, повторити його
У досконалішій формі. Все ще порив
Чудовий; ні: краще подавити його
(Зухвале золото її волосся,
Зневажливо струнке тіло,
Легкі ухильні рухи),
Принижувати її, коли я ковзаю по ній,
Як слимак по свіжій пелюстці,
Кусати, завмираючи від захоплення,
Від приємного збудження, принизливої насолоди.
Коли я цілую губи, то уявляю
Що цю голову зітнуть,
Якщо я скажу хоч слово, все ще прагне
моя насолода за її природні межі.
Хіба ми не катуємо тортурами тіло,
яке насолоджується собою. Хіба наша
Тілесна радість не є відлунням інстинкту
Жорстокості, який спить всередині нас?
Хіба я не старий? Якоїсь миті
Я відчуваю в собі юність, повну, позачасову,
Ніби я ніколи не жив у швидкоплинному часі;
Юність дорожить собою як найбільшою цінністю.
І роки проживаються не для того,
Щоб їх втратити, а, певно, щоб підняти
До ідеального зеніту. Але, услід, іншої
Миті, час з його екстремальним
Тягарем, гнітить і я намагаюся його скинути.
Все це ілюзії: життя - це щось інше.
Коли під час короткої передишки тіло і розум
Заспокоюються під теплою легкою ковдрою,
У темряві, у своїй постелі, я чую
Дощ, фонтан, хвилі,
Які б'ють у мармур чи скелю,
Ніби оживають води минулого,
Які повертаються і топлять мене.
Неспішні і стримані.
Чи буде передвіщене мені життя таким чистим?
Якщо доля поверне перше кохання,
Тоді все буде спотворене,
І, можливо, я нарешті помщуся за те,
Що справи Держави змусили мене
Зраджувати бажання свого єства (2)
Через хтиві примхи божевільної жінки. (3)
Хай навіть так, хіба не чекає пересичення
Усім, коханням і пристрастю?
Для чого винити когось у чомусь?
Загублені прагнення щедрої молодості,
Які оберігалися і мали призначення збутися.
Коли лаври і багряниця радували
Після ратних подвигів чи в мантії,
Коли залізні списи і бронзові
Строї. Коли слонові бивні і кедри
Похитувалися у натовпі,
Наче корабель серед хвиль, під ревище
Потужних горлянок, так звучить
Жорстока музика простолюддя,
Чиї сліпе поклоніння і ненависть вражають.
Влада, хто відчував її так,
Як я? З нажаханістю інших,
З їх підступною жадібністю,
Яка світиться в очах, зраджуваною
Уявною довірою чи щедрістю;
У мовчазній пожертві всієї своєї суті,
Душі і тіла, земного і небесного,
Бо навіть ієрофант торгує з богами. (4)
Влада, хто міг відчути її
Як я? Влада руйнує
Душу, як прихована хвороба
Руйнує тіло. Хай навіть так, дивовижно,
що мені, усамітненому, судилося
Спостерігати справи людські здаля,
Так само орел спостерігає їх з висоти.
Руйнівна велич, яка тягне і возносить,
Тримає в рівновазі цей смертний залишок
Мого існування, такий неспіврозмірний і слабкий.
Але нечутно наближаються кроки,
Приховані шовком завіси,
Мене переслідує незначний шум
У будь-який час. Влада не руйнує,
Вона позбавляє розуму та ізолює. Хтось
Ховається у залі, шукаючи
Перстень (5). Мої охоронці чатують,
Щоб ніхто не міг увійти. Можливо, їх підкупили. (6)
Я, переможець, такий слабкий, настільки,
Що вага пір'їни жахає моє горло.
Це кров, стільки пролито крові;
Хіба чутка про неї не витає в повітрі,
Не взиває даремно? Стільки смертей,
Друзів і незнайомців , від отрути
Або кинджала; вражаючих миттєво
Або відтермінованих, щоб краще усвідомили.
Я сказав друзів? Кохані чи рідня, всі незнайомі.
Коли я роздивляюся свої кволі руки
При вогні факелів (ах, жар
Нового потрясіння: вони червоні, а я думав
Закляклі), які більше тривожать, ніж освітлюють ніч,
Спокій гардеробу, жодна росинка крові
Не забарвлює їх: вони наче мертві й невинні.
Невинні, вимиті своєю давньою білизною,
Як у діви, яка пряде і молиться,
Не зважаючи на світ, як тварина,
Паралізована страхом. Даремно я запитую; ні вони,
Ні хтось інший не розуміють користі від пролитої крові,
Жертва провокує невинність ката,
І кров не звинувачує, кров корисніша,
Необхідніша, ніж вода для землі.
[i]Коли у 1936 році почалася Громадянська війна, Луїс Сернуда зміг покинути Іспанію. Збірка "Життя без життя" (1944–1949) писалася спочатку у Кембріджі, потім Лондоні, далі в США. Назва свідчить про стан душі поета в той час, коли він опинився в чужих країнах, де майже нікого не знав. Пожадливе читання стало його життям. Попереду не було нічого, крім смерті. Типовий вірш з цієї збірки - "Цезар". Цезар став проекцією думок Сернуди, і водночас самостійною постаттю, яка обдумує власне життя.
(1)Пробразом Цезаря є Тиберій, римський імператор у 14 - 37 рр.до н.е. Постарівши, Тиберій живе у палаці на Капрі, де розмірковує про свою самотність і добровільне віддалення від світу та людей. Його почуття мізантропії майже ідеалізовано. Він розмірковує про владу, свій вік, пролиту кров, чутки про себе, свої жалі та почуття провини, про те, як це – бути старим і жадати молодого тіла.
(2) Імператор Август Октавіан усиновив Тиберія. За його наказом Тиберій одружився з далекою родичкою Августа Віпсанією Агрипиною. Шлюб виявився щасливим. Але за черговим наказом Августа цей шлюб був розірваний. Побачивши, як Тиберій сумує за коханою дружиною, Август наказав їй покинути Рим.
(3) Тиберій мусив одружитися зі вдовою полководця Агріппи, донькою Августа Юлією, щоб Тиберій зміг стати імператором, як спадкоємець Августа. Юлія зневажала Тиберія, мала багато коханців і не приховувала цього. Вона писала Августу наклепницькі листи на Тиберія, що змусило його перебратися з Риму на острів Капрі. Ставши імператором, Тиберій часто жив на цьому острові в одній зі своїх вілл. Тут він віддавався розпусті і наказував довго й вигадливо катували засуджених на смерть. Після цього їх скидали в море зі скелі. Внизу матроси баграми і веслами добивали жертв, щоб ніхто не вижив.
(4) Ієрофант — це жрець, який у Стародавній Греції проводив церемонії посвячення у священні містерії. Під час цих містерій новачки пили напій, кікейон, виготовлений з м'яти та ячменю, розчинених у воді. Він містив метиламід лізергінової кислоти та ергоновін, легкорозчинні алкалоїди, що містяться в деяких паразитичних грибах злаків. Було доведено, що просте вживання хліба та вина після суворого посту має чітко виражений психоактивний ефект, який, можливо, також є тим самим ефектом, який відчувають учасники мітраїстичних обрядів або християнської Євхаристії під час підношення хліба. Спілкування Ієрофанта з богами відбувалося тому, що в кожному містичному культі містичне єднання з божеством полегшується використанням якогось стимулятора. Якщо цей стимулятор є легальним наркотиком, його використовують, і жерці намагаються монополізувати його використання.
(5) Перстень є універсальним символом вічності та вічного життя, безперервності, цілісності та вічного союзу. Перстень єпископів та священиків символізує не лише їхній духовний союз або шлюб з Церквою, але й місію тих, хто його носить, що означає непорушну віру та вірність
(6) Тиберій був задушений у своєму ліжку
Руїни вілли Тиберія на острові Капрі
[/i]
[b]Luis Cernuda El CÉSAR[/b]
Isla, en su roca escarpada inaccesible,
Segura; sola morada para el César, como
El César sólo ser para morar en ella.
En torno a las columnas adelfas y cipreses
Mojados y olorosos; abajo el mar insomne;
Encima el aire, el aire que no oprime
Sobre mí. Y el clima ilimitado de un estío.
Todo aquí en soledad, a solas
Como conciencia en alta noche,
Mas libre de su angustia. Seguro
Estoy de que la faz humana, ya insoportable
Tiranía, no romperá esta magia.
La ciudad está lejos, y un sueño es su memoria,
De cuya irrealidad tranquilizado
Soy capaz de contento todavía.
Conmigo estoy , yo el César, dueño
Mío, y en mí del mundo . Mi dominio
De lo visible abarca a lo invisible,
Cerniendo como un dios, pues que divino soy
Para el temor y el odio de humanas criaturas,
Las dos alas gemelas del miedo y la esperanza.
Pero ¿es cierta esta calma? ¿No hay zozobra
Entre las ramas de un puñal al acecho?
Lejos aún está la madrugada
Con su insomnio tenaz, o su vista
De horribles sueños, que me cuestan
Lágrimas y gemidos. Mas no debo
Pensar en eso, sino mirar las rosas
Cándidas y lascivas, como las criaturas
Que a ni¡ placer atienden, con delicia
Absorbente y feroz, digna del viejo César.
Para el placer soy viejo. Quiero a veces,
Junto a la pubertad rendida, replicarla
Con forma tan perfecta. Todavía un impulso
Generoso; no: mejor abatirla
(La insolencia dorada del cabello,
Los miembros lisos desdeñosos,
El ágil movimiento esquivo),
Humillarla, mientras repto por ella,
Como babosa sobre pétalo nuevo,
Mordiendo sin aliento, en arrebato
De rencor placentero , de gozo degradante.
Al besar una boca, el pensamiento
De que aquella cabeza caería
Si una palabra digo, aún extiende
Mi gozo más alla de sus fronteras
Naturales . ¿Acaso al cuerpo de que se goza
Una tortura no imponemos? ¿Un eco no es el
gozo Corporal nuestro del instinto
De crueldad, que adentro duerme?
Acaso no soy viejo . Algún instante
Siento la juventud en mí, plena, sin tiempo,
Como jamás lo fuera en su tiempo caduco;
Juventud que valora su calidad preciosa.
Y los años vividos no parecen
Aminorarla, antes acrisolarla
Por su cenit perfecto. Mas luego, en otro
Instante, el tiempo con su apremio extrema
La carga que doblega y que pretendo
Arrojar. Ilusiones aún: la vida es otra cosa.
Cuando en tregua fugaz, calmados cuerpo y mente,
Quieto bajo la lana cálida y ligera,
A oscuras, oigo en mi yacija
la lluvia, el surtidor, el oleaje,
Batiendo contra el mármol o la roca,
Resucitar parecen las aguas del pasado,
que vuelven y me ahogan.
Lentas y reprimidles
¿Sería así la vida que puras me auguraban?
Si tuerce el sino de un amor primero,
Todo es deforme entonces;
Y acaso yo vengara largamente
Que la razón de Estado me forzase,
Traicionando el deseo de mis entrañas
Por el capricho lujurioso de una loca.
Pero aún así, ¿la saciedad no acecha
Todo, al amor y al capricho?
¿A qué culpar de nada a nadie?
Propósitos perdidos del mozo generoso
A quien temple y destino hostigan de consumo.
Cuando laurel y púrpura eran gratos
Tras hazaña de armas o de togas,
Que las picas de hierro y el bronce de los haces
Orillas. Cuando marfil y cedro iban
Entre la multitud mecidos,
Como nave entre olas, al estruendo
De las gargantas agrias , donde suena
La música brutal del populacho,
Cuyo admirar y odiar ciego confunde.
El poder, ¿quién lo habrá conocido
Como yo? En el terror de otros,
En su codicia insinuante,
Que asoman a los ojos, traicionando
Asumida confianza o largueza;
En la tácita oferta de todo el ser, en alma
Y cuerpo, lo terreno y lo celeste,
Pues hasta el hierofante con los dioses trafica.
El poder, ¿quién ha de conocerlo
Como yo? El poder que corrompe
Espíritu, como una enfermedad oculta
Corrompe carne. Pero aun así, divino
Es, que aislado me destina
A ver las criaturas allá lejos,
Lo mismo que las ve el águila en el aire.
Grandeza corrompida que arrastra y que levanta,
Mantiene en equilibrio este mortal residuo
De mi existir, tan desmedido y flaco.
Mas suena sigilosa una pisada,
La seda reticente en la cortina;
Me obsesiona un rumor inexistente
A toda hora. El poder no corrompe,
Enloquece y aísla . Acecha alguno
En el vestíbulo, viniendo en busca
Del anillo. Mis guardas me protegen,
Que nadie pueda entrar. Acaso están vendidos.
Tan débil yo, el victorioso, tanto,
Que el peso de una pluma aterra a mi garganta.
Es la sangre, tanta sangre vertida;
Su rumor ¿no sube por los aires,
Clamando en vano? Tanta muerte,
De amigos y de extraños, administrada con veneno
O con puñal; súbita asombrando
O demorada, por mejor conocerla.
¿Amigos, dije? Amante o familiar, extraños todos.
Cuando mis manos fláccidas contemplo
Al fuego de las hachas (ah, las brasas
Del nuevo terremoto: rojas están, y las creía
Yertas), que inquietan más que alumbran la nocturna
Calma del camarín, ningún rocío de sangre
Las colora: muertas parecen, e inocentes.
Inocentes, lavadas en su blancura vieja,
Como las de una virgen que hilara y que rezara
Ajena al mundo , al animal espasmo
Emparejado. En vano las pregunto ; no conocen
Ellas ni nadie el beneficio de la sangre vertida,
La víctima provoca al verdugo inocente,
Y la sangre no acusa, la sangre es beneficio
Mayor, necesaria igual que el agua es a la tierra.
[i]Vivir sin estar viviendo (1944–1949)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041857
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.06.2025
автор: Зоя Бідило