- Дурень. Ти занапастиш себе! - прокричала вона йому навздогін.
- Будь, що буде.
Я вже вирішив. І ні вона, ні хтось інший не зможе мені завадити! Я так вирішив! Що ж, тепер мені одна дорога.
Він опускався дедалі нижче… Туди… Так, це була вона. Що там унизу? Він не знав. Ні, знав, але не хотів про це думати. А навіщо? Так було простіше. Він знав, що йому треба було знати. (Або так думав.) І більше нічого. Більше нічого. Нічого…
Ось вона! Чиста досконалість. Все так бездоганно і безмежно…
- Ну що ж, я сам вибрав цей шлях, мені й відповідати. Один крок і все. Усе! Усе скінчиться. Нічого не буде. Нічого. Тільки вона та я. Чи тільки вона? Адже коли я занурюся в неї, мене вже не буде!
Свідомість прийшла пізно. Краще пізно, аніж ніколи… Але ніколи вже настало. Надто пізно. Вже нічого не можна повернути. Нічого… Прірва поглинула його. Назавжди…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041799
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.06.2025
автор: Таша Прокова