Через браму, де врем'я розчинилось, як сіль,
Увіходиш у животинний світ,
Одеський зоопарк, де усяка плодь – то біль
Чи радість, виплекана з давніх літ.
Тут жирафи, нібито колони сизі,
Підпирають собою надземну синь,
І слон, що гапцює на єдиній но́зі,
Розкидає хмари, наче пух і тінь.
У клітці лев, немов дзиґарик зламаний,
Гарчить без звуку, а грива – мов міраж.
Пантера, що зорі ковтає зранена,
Спить, загорнувшись в шовковий камуфляж.
Фламінго, неначебто крилаті квіти,
Стоять одноцибі в молочних сновиддях.
А павич розпускає хвіст, як всесвіти,
Віддзеркаленні у верцадлових хвилях.
Верблюди, буцім кораблі пустині,
Чрез повітря пливуть, де час застиг,
І зебри, розмальовані півтіні,
Лахають* мовчки в люстерках кривих.
Тутеньки гвінпіни, мовби фраки у снігу,
До айсберга, що розтанув верстають.
І мавпи, які грають у віковічну гру,
Жемчуг з богорівних гаїв збирають.
Так, звіринець одеський – це не казка,
А справжній сон, де тварі – то вірші,
Де реальність і вигадка – це маска,
Що огортає душі, мов плющі.
*ЛАХАТИ, -аю, -аєш, недок., (з кого); мол.; зах. Сміятися. Від їдиш-нім. lachen — сміятися. Слово було відоме укр. арґо XIX ст.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041791
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.06.2025
автор: О. Хвечір.