Корабель вже поплив, бо на палубі стало затісно.
Що ж, спасибі йому за знання, що не вивчиш із книг.
Ти спитаєш “Шкода?” Я відверто погоджуся “Звісно”.
Бо мий час вже минув і я знову до нього не встиг.
Ось і випала ніч. Всі заснули в обіймах Морфея.
Та не спиться мені. Як мара біля дому застиг.
Я турбую ізнов мирний спокій нічної алеї,
Щоб зустріти свій час, до якого я знову не встиг.
Я у тиші стояв і слова на губах кам’яніли.
Я просив. Я благав, щоб віддали принаймні на миг
Золотий листопад, у якому ще не догоріли
Ми з тобою удвох. І наш час, до якого не встиг.
Та ніхто не віддав. Тільки небо давило на плечі.
А в знайомих очах був відтінок байдужості криг.
Я на щастя, не звик до захланних обійм холоднечі
Де ховається час, до якого укотре не встиг.
І тоді я пішов, відкриваючи світові спину.
І дві лінії сліз, як в дитинстві зросили лице.
Боже, дай їм добра. В першу чергу тому, хто покинув.
Бо мій час вже минув. Я тепер йому вдячний за це.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041665
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.06.2025
автор: Seth