Діти – квіти життя. Так думають батьки. Самі ж діти вважають себе чимось оригінальнішим. З часом до цієї думки приєднуються усі. Говорять, що коли народжується дитина, на небі спалахує зірочка, яка супроводжує її все життя, стаючи своєрідним ангелом-охоронцем.
Усі батьки хочуть, щоб їхні діти якнайдовше залишалися дітьми – маленькими, безтурботними, безпроблемними, безневинними янголятами, навіть не усвідомлюючи, що самі штовхають своїх чад у світ дорослих: жорстокий, ненажерливий, аморальний, злий, а іноді кривавий. Вони думають, що, правда на їх стороні, і ми сліпо їм підкоряємося, тому що ми їхні діти: найулюбленіші, найбажаніші, найслухняніші, найпокірніші, найдовірливіші.
Інколи батьки навантажують на нас стільки проблем, що ми самі вже перестаємо усвідомлювати те, що ми ще всього лише діти. Ми намагаємося чимось допомогти, щось підказати і не помічаючи часу, зростаємо, зростаємо і зростаємо. Швидко, впевнено, забуваючи, що ще учора грали в донки-матері, ліпили з піску тістечко, бавилися іграшковими пістолетами або просто носилися по подвір’ю, як божевільні, обливаючи один одного водою.
Усе це вже у минулому. Там скоро буде все наше життя. Але дитинство – перше, єдине, неповторне, безповоротне. Воно запам'ятається на все життя: веселе або сумне, добре або зле. Ти згадуватимеш його завжди. Як у хвилини радості, так і горя. І, щоб не сталося, ти твердо віритимеш, що дитинство це найкращий у світі час. І будеш готовий віддати все на світі, щоб ще хоч разок заглянути в минуле – у своє дитинство.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041534
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2025
автор: Таша Прокова