Тут пахне степ не м’ятою й травою,
Він так смердить, що не відмити і милом із водою.
Вовки тут ситі, лежать собі й дрімають,
Людей геть не бояться, бо вбитими за їжу мають.
Птахи, що хижі, очима так наїлись,
Що і літати як, забули, чи просто облінились.
Ловити птахів і лисиця не спішить,
Її і зайчик не турбує, нехай собі біжить.
Вона також жирує на людському лиху,
Бо теж об‘їласть плоті вбитих на свою утіху.
Он їжачок з сім‘єю, живе біля розритої могили,
Та доїдають плоть, що ще не згнила.
Радіють звірі, від дурі “вищої істоти”,
Та й будуть тим радіти доти.
Аж поки ця війна скінчиться,
Чи путін сам сконає, а може вб‘ють,
Бо так йому годиться.
А нам при цьому, склавши руки зась чекати,
Хто копійчиною, чи справами, нам ЗСУ допомагати.
Із розповіді бійця 3 ї ОШБ.
Записав Дід Валєра.
10.06.2025 року.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041388
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.06.2025
автор: Небайдужий