Філософська, життєва новела про жінку, в чиїх руках – молитва, тиша й тепло поколінь
На околиці села, коли світанки вкривають трави туманом і каплями цілющої роси , а вечори ллються мідним та багряним сонцем з неба, стоїть невеликий будинок з деревяним ґанком і бузком і виноградом, що в’ється, наче пам’ять. Її вікна виглядають у сад, де під самим підвіконням кожного літа розквітають бархатні півонії — великі, запашні, як теплі і лікуючі обійми. Ніде в світі вони не пахнуть так, як тут. Часом цей аромат наче носив у собі голос її матері…а вітер тут затихає, щоб не потривожити тишу її саду.
Тут живе моя бабуся Ніна. Їй — вісімдесят вісім. І всі ці роки вона як вогонь а серце в неї - калина: все ще червоніє, все ще тримає птахів. Вона пережила війну, голод, втрати — і не зламалась. Народилась у багатодітній родині, маму втратила змалку й стала мамою для своїх сестер ще до того, як встигла стати дівчиною. З того часу її дитинство загорнулося і сховалося в скринню. Але виросла і не дозволила серцю огрубіти .
Тоді, в дитинстві, вона вперше зрозуміла, що любов — це не слова, а хліб, поділений навпіл. І що мати — це не лише та, що народжує, а та, що бере на себе тишу, сльози, відповідальність…так і назавжди в пам’яті — її очі, як недопите молоко в мисці, і цього вистачить щоб жити з теплом.
Її життя мов поле після бурі ….війна — біль, але й сила; праця — важка, та чесна; втрата — гірка, але з неї проросли світло й мудрість. З роками бабуся Ніна навчилась відчувати більше, ніж бачити. Лікувати — не лише травами, а очима , молитами і руками - в яких сплелися роки, земля і любов. У цих руках — сила, перевірена часом й мовчанням.
До неї їдуть з усіх кінців світу. Приїздять зі зламаними серцями, хворими тілами, із втомою, що не вимовляється словами .Літні жінки, молоді мами, заклопотані чоловіки. Вони привозять хвороби, втому, розгубленість. А забирають із собою тишу, віру і дивне тепло.. А вона приймає всіх. Не питає — хто й звідки. Прикладає руки — і не просто до тіла, а до серця. Щось шепоче, щось дивиться мовчки, торкається — і біль стихає. Інколи й не одразу. Але той, хто побував у Ніни, вже інший.
Її дім — наче жива книга,то приїде правнучка із малюнком, то онук з кавуном, то донька з онуками. Всі приходять не просто до бабусі — до центру, навколо якого обертається світ .Тут кожна річ має свою пам’ять: рушник, вишитий ще в юності; глиняна макітра, у якій місила хліб для сестер; стіл, що тримає тепло сотень святкових вечерь. А на Різдво — все оживає, будинок стає храмом любові.Уся родина збирається в бабусиному домі: сміх, пахне кутя, яблука, пироги. За столом бабуся Ніна — мов коріння, на якому тримається дерево роду всіх епох і історій. Як теплий вогонь у печі, що гріє не лише хату, а й покоління.
З особливою теплотою вона говорить про своїх трьох синів. Гордість і любов переплелись так, як тільки може переплестись пам’ять матері. : як три сонця -
мій спокій ,мій вогонь, мій вітер… Вони — мої опори. Вони зростали, як три дуби під моїм серцем. Я бачила в них усе те, чого не змогла сказати словами.
Частина друга : душа що говорить…
Серед усіх онуків була особлива Маринка - з дитинства вона відчувала, що між ними — нитка, невидима, але міцна, як бабусин хрестик на тонкому ланцюжку. Тепер Марина вже доросла. Але кожної можливості приїздить до бабусі І кожного разу, переступаючи поріг бабусиного будинку вдчуває, як щось у ній нарешті відкривається . Душа розгортається, ніби книга на потрібній сторінці.
- душа наче робить глибокий вдих,дихає на повні груди,
- Бабусю: - тут я не просто мама. Я знову твоя внучка, яка хоче слухати, обіймати й писати, — усміхається Марина, коли сідає поруч із бабусею на лавці Тут повітря — інше. Повільне. Чесне. Тепле.
—Тут я знову — маленька. кучерява дівчинка, яка босими ноженятами бігала років 25 назад...
— Я хочу зберегти твої історії, бабусю. Щоб і мої діти знали, якою силою може бути одна жінка, — каже вона. Бере записник і сідає писати…..
Бабуся усміхається. Легко, глибоко.
— Пиши, онучко. Лишай нитку, щоб і ті, хто прийде після тебе, знали, як не загубитись у часі.
Бо слово — це нитка, що зшиває покоління. Бо пам’ять — це земля, на якій проростає любов і надія.
Діти тим часом бігають садом, Марина має свою команду підтримки..
п’ют холодну воду, свіжо зварений вишневий компот і таскають цукерки, рвуть ягоди, плутаються в півоніях. І в кожному русі — життя. Нове, молоде, але з бабусиним світлом у середині.
- А знаєш, Маринко, коли ти приходиш зі своїми дітьми… Я дивлюсь на них — і бачу, як продовжується мій рід. Як живе у них наше рідне — у рисах обличчя, у жестах,міміці , у тих смішних словечках, що повторюються з покоління в покоління Оце і є вічність…
Бабуся Ніна каже:
Мої руки — вже не такі сильні, як колись. Але вони пам’ятають. Вони ще можуть зігріти. А більше й не треба…
Півонії під вікнами ще не раз зацвітуть – мов янголи що гортають сторінки історій з власної книги…
. А люди ще довго повертатимуться до тієї хати, де живе жінка з теплими руками й мудрим серцем. Бо є на карті світу одне місце, де пахне і любов’ю, і правдою, і цілющістю. І називається воно просто — «у бабусі Ніни».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041352
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.06.2025
автор: Марина Василюк