П’ята ранку. Чорненька кішка
Дивна… Міцна кава — її погана звичка. Щоранку, рівно о п’ятій, коли місто ще карамельно-спить, вона відчиняє вікно. Холодно. Занадто чесно, щоб збрехати собі. На підвіконні — стара чашка з тріщиною, яка вижила більше стосунків, ніж вона сама. Із надписом «Дівчина з характером», який уже стерся до «а з акте». Символічно.
Коли вона стоїть біля вікна — босоніж, у тій же старій футболці з облізлим написом «Not today» — усе в її тілі напружене до ледь чутного тремору. Не тому, що змерзла. А тому, що живе. Ще.
На кухні — холодильник, який вночі бурчить голосніше за її колишнього. Іноді їй здається, що той холодильник із нею на одній хвилі: стогне, коли голодно, мовчить, коли боляче, і все одно працює.
А ще є її будильник. Маленький цифровий садист. О шостій п’ятдесят дев’ять він включає мелодію з фільму «Реквієм за мрією» — наче натякає: «Доброго ранку, знову без сенсу».
Надворі — сумне і небезпечне місто. Ліхтарі — мов божевільні свідки її безсоння — дивляться з підозрою. Приречено. Кожен світанок — як сповідь, яку слухаєш навшпиньках,босоніж з холодними пʼятами
Ще вчора вона поспішала у цей світ з надією. В обіймах вітру, з новим парфумом і ледь вловимим відчуттям, що "щось зміниться". А сьогодні — наївна протидія. Без сліз. Без пафосу. Просто так. Душа поза мережею ,хочаб якихось відчуттів.
Її колишній залишив записку. Не лист, не дзвінок, а *записку* на звороті чеку з кав’ярні, де вони вперше зустрілися.
> «Я не можу більше вдавати. Пробач, якщо зможеш.»
Вона не змогла. Але й не намагалась. Просто зробила собі каву міцнішою. І перестала робити її солодкою і смачною.
Щастя, кажеш? Воно, мабуть,десь заховалося у подряпаних шпалерах чи в дотику холодного скла, в думках, що «сніжать» у душі сонячної, — але лише вранці. Бо вдень усе стирається до функцій: працювати, мовчати…і не забувати дихати .
У дитинстві вона вірила, що кішки бачать душі людей.Але ось уже кілька днів, як у її думках з’явилась та, одна — чорненька. Ще не реальна. Ще не м’яка. Але вже з очима, які розуміють усе без слів.
Сьогодні знову ранок іронії і сарказму думок в голові Безглуздо. Подякую. Про себе. За біль, за зраду, за кожне «ти сильна» з чужих уст. За те, що відпустила тих, хто захотів піти. Тримаючись тепер — за найлегше. За аромат кави. За видимість за вікном. За просту потребу бути і молитися.
Вона вдягає пальто на піжаму, бере стару шапку й виходить у підсвітлений світ , бо ще занадто рано . У дворі біля смітника, поміж пластикових пакетів, хтось пищить.
— О, — шепоче вона.
Там — чорненька кулька з очима. Трохи злякана, трохи голодна. Кішка.
Вона підіймає її на руки — обережно, майже з благоговінням. Її серце стукає голосніше, ніж зазвичай. Мабуть взірветься….
— Ти звідки взялась? — усміхається крізь сон і втому.
Відтоді все змінилося.
Будильник більше не звучить страшно — бо о п’ятій вона вже прокидається від муркотіння.
Фільми вечорами вона дивиться не одна. Навіть якщо це знову «Дівчина в поїзді» або «Одержимість».
Колишній намагався написати у месенджер — вона прочитала, погладила Каву - так назвала кішку і відповіла емодзі 🐾. І все.
Щастя? Воно сидить на її клавіатурі. Гризе зарядку. І муркоче, коли вона варить каву.
…П’ята ранку. Під ковдрою старого міста — думки. А десь у її кімнаті вже муркоче щастя. Реальне. Живе. І з м’якими лапками
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041342
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.06.2025
автор: Марина Василюк