Попіл
Піднімається знов над усім, що безслідно згоріло,
Заглушає хурдигою стогін тремтячого тіла.
Завтра тут зазвучать незнайомі розлючені фрази.
Відразу.
Попіл
Набивається чорним піском у твої чуйні вуха.
Неможливо терпіти, проте, він наказує “Слухай”.
Неможливо сховатись, проте утікай без оглядки.
Все в порядку.
Попіл
Засипає, як сніг наші рани від краю до краю.
Якщо пройдемо повз - то навряд чи себе упізнаєм.
Якщо знову мовчатиме разом - нас видадуть звуки
І руки.
Попіл
Він полює на сенс, він заповнює марністю простір.
Він у кожному з нас від шаленства до повної млості.
Пригадай, що було. Я скажу тобі, що з нами стало.
Так мало.
Попіл
На розкиданих рештках блукають загублені діти.
Варто лиш догоріти - навряд чи хтось з наших помітить,
Як нам вийти з вогню бракувало і сили, і духу.
Слухай.
Попіл
Він пробачить усе. Навіть те, в чому досі вагаюсь.
Я спалю всі твої кораблі, я тобі присягаюсь.
І минуле на кілька секунд, але повністю чесне,
Воскресне.
Попіл
Хто у грудень пішов, той ніколи назад не вернеться.
І, колись безнадійний, ланцюг тепер з легкістю рветься.
Що ж, лети в своє небо, мій звільнений птах синьоокий.
У спокій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041163
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.06.2025
автор: Seth