Крізь хуртовини і зневіру,
безжальні крижані серця,
хоча і втомлені надміру —
йшли до кінця.
Вмерзали в лід і зі сльозами
відколювали від грудей
закостенілими руками
своїх дітей.
Здіймали якнайвище вгору,
під перших променів тепло,
бо навкруги у зимню пору
чатує зло.
На щоглах майорять знамена.
Ніхто не прийде — все мара.
Ущент спустошена арена.
Скінчилась гра.
А все ж таки, пробивши кригу,
угору вирушив росток.
Щосили тя́гнучись з-під снігу,
з-поміж кісток.
Знесе відлигою надії
залишене старе сміття.
Настане день, зазеленіє
нове життя.
З коханням у своїй основі
і мрією. А решті... Що ж
самим під проводом любові
іти під дощ.
Ридати разом з ним в дуеті
і у безодні порожнеч
втопити гнів. На парапеті
лишити меч.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040058
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.05.2025
автор: Сергій Вітер