Я здавна прикутий до скелі
Я сплю, щоб не бачити днів
Й тебе. Ти приходиш у сні,
Як квітнуть вночі асфоделі.
Вода має приторний смак.
Колись, він здавався смачнішим.
А наші розмови - тепліше.
Коротше, суцільний бардак.
Лишаю її на постелі.
Хриплю їй “Бувай, наберу”.
Вона також любить цю гру,
Як квітнуть вночі асфоделі.
У келихах темний коньяк.
І я маю те, що їй треба.
В нас спільні гріхи і потреби.
Хоч, ми не знайомі. Ніяк.
Як хочеш - проводь паралелі.
У світі ніщо не нове.
Чому ж мені крик душу рве,
Як квітнуть вночі асфоделі?
Я в біса порвав свої зв’язки.
Сиджу, ось, і тильки хриплю.
Давай свою біль, утоплю.
Ковтай і настане розв’язка.
Хтось зник, як міраж у пустелі.
Хтось зрадив, як істинний друг.
Пиши, що завгодно - зітру,
Коли відцвітуть асфоделі.
Почуєш, як вляжеться шум.
Вогонь заслабкий перед словом
І я присягаюся знову -
Про тебе я не напишу.
То хто я, в цій дивній новелі?
Де сенсу нема в боротьбі,
Бо брешеш самому собі.
Я скеля? Ланцюг? Асфоделі?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039455
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.05.2025
автор: Seth