Ти скажеш — мине. Та ні, не мине.
Бо навіть без мене — я буду в тобі.
У поглядах тих, хто схожі лише.
У дотиках інших, у кожній добі…
Торкнешся руки — і здригнеться спина,
Бо шкіра згадає, як пестила я.
У сміху, у жесті, у русі плеча —
Моя тінь із тобою, хоч я вже не твоя.
Я буду у каві, яку не доп’єш…
У пісні, де серце зненацька щемить.
У сні, де когось моїм іменем звеш,
Хоч скільки там буде інших облич.
Я — тиха присутність у кожному “ні”,
У кожному “так”, що не буде з тобою.
Не клич. Не шукай. Я давно — в глибині.
Я — пам’ять твоя... Я — твоя непокоя.
І навіть тоді, коли станеш знов цілий,
Коли все забудеш — чи зробиш лиш вигляд
Я буду в очах, що подивляться сміло,
І знову почнеться із памʼяттю битва.
Я — дотик, що зник, але не забувся,
Я — шепіт, що лине крізь інші слова.
У кожному «краще», у кожнім «вдалося»
Тремтить моя тінь — вона тиха й жива.
І навіть в обіймах, щасливих і нових,
Коли засмієшся, вдаючи, що зміг
Я вирину в спогаді, в погляді боком,
Як спалах знайомий — по серцю батіг.
І час не зітре, бо любов ставить коми,
Бо те, що справжнє — воно не минає.
Я в серці, яке не зізнається в цьому,
Його кожна рана — мене виглядає…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039442
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.05.2025
автор: Вірсавія Стрельченко