Sobre la guerra...
«Que el resplandor de tu nacimiento disipe las tinieblas de este mundo».
(Juan Pablo II)
No quiero escribir sobre la guerra.
Es cruel.
Es mortal, sin piedad, y no tiene mérito humano.
En ella hay muchas víctimas, lágrimas y engaños.
Destruye destinos humanos.
Interrumpe mi equilibrado estilo de vida y me convierte en una persona diferente.
Arranca de lo más profundo de mi alma aquellos rasgos característicos que nunca he utilizado y he sacado a la luz.
Yo ignoraba el odio porque vivía en un mundo diferente. Y ahora todo ha cambiado.
De adentro hacia afuera...
Es como si enredaderas se aferraran al corazón de una madre, sacando un mar de rebeldía y rabia.
A veces no me reconozco.
Empecé a mirar la realidad con otros ojos. Siento que mis pensamientos se cubren por una gran ola de falta de perdón. Un día llegué a la línea que separa el pasado del futuro - cuando vi los ojos de una madre refugiada, los ojos de niños pequeños, cuando mis ojos se cruzaron con los ojos de padres que creen y esperan a sus hijos; lloré frente a la pantalla cuando vi los rostros de los prisioneros ucranianos...
Me sentí impotente cuando una mañana de febrero me enteré de que había una guerra.
Con cada inhalación y exhalación de aire, con el siguiente latido del corazón, ganaba fuerza. No había otra forma de sobrevivir... ni para mí, ni para Ucrania.
Un extraño vino para matar y oprimir, dejando pueblos quemados y ciudades muertas.
Vino a borrar de la memoria de mis nietos las raíces de la familia: nacionalidad, lengua y tradiciones...
Vino a añadir y distorsionar la historia para la siguiente generación.
Eran más, pero libres de espíritu, les han superado varias veces.
Se me saltaron las lágrimas cuando vi por primera vez los ojos agotados de mi hijo.
Su mirada profunda y triste me desgarró el alma. Me di cuenta de que no podía cambiar la realidad.
Sabía cómo... Sabía lo rápido que tenía que animar cuando era niño.
¿Adónde se fueron esas luces tan animadas? ¿Quién las apagó?
Mi hijo se ha vuelto casi siempre silencioso. Cambió...
Me convertí en un trozo de pan duro, porque no me atrevía a derramar ni una sola lágrima.
Las madres no lloran delante de sus hijos que van a la guerra. Lloran a solas
por la noche.
Las madres parecen como los niños de segundo grado, que repiten la tabla de multiplicar y no hay fin a esas palabras: «Todo irá bien...».
Las madres son fuertes y creen en los milagros.
Por mi odio al enemigo, me convertí en una roca de piedra.
Yo era otro tipo de Rubicón de confrontación, donde la gente cree y no se rinde.
Todos los días, la gente buscaba la verdad, y la verdad estaba siendo devorada por la información hidra.
¿Quién es nuestro, quién es un traidor?
Los traidores con la piel de cordero saben manipular y no acobardarse ante toda una nación.
Entre las mentiras, tuvimos que elegir un axioma.
En el laberinto de mentiras, algunas ovejas se perdieron, otras buscaban una salida.
«¡Luz, luz!», pedía la gente.
Pero era como si alguien hubiera cubierto el sol ucraniano con niebla.
Gente, leed los libros entre líneas, mirad en la historia de Ucrania, que fue cambiada por vosotros.
Nada puede mancillar más a una persona que la aversión a la Madre Patria.
El sangriento camino hacia la victoria atravesó el campo de la muerte, miró a los ojos de los jóvenes muchachos, que están lejos de tener «barba», que sueñan con la primavera. Todavía tienen que estudiar ciencias, conocer a su primer amor...
Hay dos lados de la vida: al otro lado de la línea del frente y en la retaguardia del país.
Dos lados, donde los héroes vuelan hacia la eternidad con sus alas heridas, mientras que otros engañan con sus palabras. Todos quieren vivir, pero no todos alcanzarán la inmortalidad.
¿Cuánto vale una vida humana?
¿Cuál es el precio de la libertad?
Y sólo entre los fríos muros, como en el pesebre de Belén, no en una obra teatral
donde se produce claramente un milagro, las familias rezan una oración por sus hijos.
Aquel que ilumina las estrellas y enciende el sol mira a la humanidad a los ojos y pregunta a todos:
«¿Por qué has venido a este mundo?
En la víspera de Navidad, el Cielo se abre sobre la tierra y el alma humana se desnuda.
Allí no hay espejos torcidos, sólo una imagen franca de la realidad.
Es imposible ocultar la codicia, la maldad, el odio, la vanidad y la mezquindad.
¡Ahí está la Luz que vence a las tinieblas!
Ahí está la Estrella que anuncia la conversión y la salvación de la humanidad.
«Dios está con nosotros», “el Señor salva”.
«Y no temáis a los que matan el cuerpo, pero no pueden matar el alma; temed más bien a aquel que es capaz de destruir tanto el cuerpo como el alma en el infierno».
(Mateo 10:28)
Traducido Nelya Hapchyn
Про війну…
«Нехай сяйво Твого народження розсіє темряву цього світу».
(Йоан Павло ІІ)
Я не хочу писати про війну.
Вона – жорстока.
Вона – смертоносна, без жалю, не має жодних людських переваг.
В цьому слові багато жертв, сліз і обману.
Вона руйнує людські долі.
Вона вривається у мій врівноважений стиль життя і мимохідь робить мене іншою людиною.
Вона вириває з глибини душі ті характерні риси, якими не користувалася і не витягувала назовні.
Я нехтувала ненавистю, бо жила в іншому світі. А тепер усе змінилося навиворіт…
Такий стан, ніби вʼюнкі ліани чіпляються до материнського серця, витягують з нього море непокори і злості.
Я інколи сама не впізнаю себе.
Я стала дивитися іншими очима на дійсність. Відчуваю, що мої думки покриває велика хвиля непрощення. В один прекрасний день дійшла до межі між минулим і майбутнім, – коли побачила очі матері-біженки, очі маленьких діток, коли мої очі зустрілись з батьківськими очима, які вірять і чекають синів; я плакала перед екраном, побачивши обличчя українських полонених…
Я була безпорадною, коли лютневого ранку почула – війна!
При кожному вдиху і видиху повітря, при наступному стуку серця, набиралася сили. Інакше не вижити… а ні мені, а ні Україні.
Чужинець ввірвався вбивати, гнобити, залишаючи спалені села, мертві міста.
Він прийшов стерти з пам’яті моїх онуків коріння роду – національність, мову, традиції…
Він прийшов дописати і спотворити історію наступному поколінню.
Їх було більше, проте, свобідних духом, переважало в кілька разів.
Наверталися сльози, коли вперше побачила змучені очі сина. Його глибокий, сумний погляд краяв на шматки душу. Розуміла, змінити дійсність не під силу. А вміла ж… знала, як швидко доводилося у дитинстві його веселити.
Де ж поділися ті жваві вогники? Хто загасив їх?
Син, здебільшого, став мовчазним. Він змінився…
Я стала окрайцем черствого хліба, бо не сміла зронити хоча б маленьку сльозину. Мами не плачуть перед дітьми, які йдуть на війну. Вони плачуть наодинці з ночами.
Мами повторюють, як другокласники, табличку множення і тим словам немає кінця: «Все буде добре…».
Мами - сильні і вірять у чудеса.
Через ненависть до ворога, я робилася камʼяною скелею.
Я була по-інший рубікон протистояння, там де вірять і не здаються.
Кожного дня люди шукали і шукають правду, а правду пожирала інформаційна гідра.
Хто наш, хто зрадник?
Перевертні вміють маніпулювати і при тому не здригнутися перед цілим народом. Поміж брехні потрібно було вибирати аксіому.
У лабіринтах брехні одні овечки заблукали, інші шукали вихід.
Світла, світла!.. - просили люди.
А українське сонце, мовби, хтось застелив туманом.
Люди, читайте книги між рядками, загляньте в історію України, яку змінювали саме для вас. Ніщо так не осквернить людину, як нелюбов до Батьківщини.
Кровавий шлях до перемоги йшов через поле смерті, заглядав у вічі юним хлопчиськам, яким далеко до «бороди», які окрилено мріють про весну. Їм би ще здобувати науку, стрічати перше кохання...
Дві сторони життя – по той бік фронту і там, де тильна частина країни.
Дві сторони, де Герої з підбитими крилами відлітають у вічність, інші лукавлять словами. Всім хочеться жити, та не всі здобудуть безсмертя.
Скільки коштує людське життя?
Скільки коштує ціна свободи?
І тільки в холодних стінах, наче у Вефлеємському вертепі, не з театрального дійства, а де явно твориться диво – родини читають молитву за синів.
Той, хто засвічує зорі і запалює сонце, дивиться людству у вічі і запитує кожного: для чого ви прийшли у цей світ?
У ніч перед Різдвом відкривається над землею Небо і людська душа стає оголеною.
Там немає кривих дзеркал, там – прямолінійне зображення дійсності.
Неможливо заховати захланність, зло, ненависть, марноту та мізерність.
Там – Світло, що поборює темінь!
Там – Зірка, яка сповіщає про навернення та спасіння людства.
«З нами Бог», «Господь рятує»...
«І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні».
(Вiд Матвiя 10:28)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039386
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.05.2025
автор: ГАЛИНА КОРИЗМА