Я чую ластівок, сполоханих грозою,
І метушливо-шовкоперих горобців.
Спадають сутінки крізь вікна на стільці
Й на килими. І застигають штори,
Бо вітер вмер, а може лиш заснув,
Не дихає вві сні й не ворушиться.
І сняться вітру полум’я́ні лиця,
Яких він ледь торкнувся і забув.
А я не сплю. Дивлюсь в вікно на серп
Й на хмару, що над обрієм клубиться.
Гроза пішла, та сипле ще зірниці…
У склі прозоро-білий силует,
Мій вічний друг-двійник, мов наяву,
Ледь посміхнувся, ну а я – йому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038924
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.05.2025
автор: Емма Конвалiя