Цикл сонетів

Чотири  імені  для  мого  саду

1.Весняний  сон
В  саду  весна  —  шаленство  ніжних  слів!  
І  кроки  тонуть  в  зелені  шовковій,  
Повітря  —  мед,  а  в  пісні  світанковій  
Живе  мій  подив,  звільнений  від  снів.  

Тут  кожна  квітка  —  шепіт  мирних  днів,  
Як  спогади,  що  випливли  раптово
Та  душу  научають  дивній  мові,  
Де  час  невладний,  і  відсутній  гнів.  

О,  як  палає  кожен  тут  бутон!  
Як  пахне  світ,  мов  щойно  народився.  
І  я  стою  в  саду,  неначе  сон,  

А,  може,  подих  молодого  листя,  
Що  вчиться  жити  з  вітром  в  унісон?  
Ні,  я  —  весни  племінниця,  жар-птиця!  

2.  Напій  літа
Пахтіє  сад  смарагдовий  мені,  
Й  кричить  земля  від  пристрасті  та  плоду.  
Дерева  тягнуть  руки  до  господи,  
Їм  ще  б  ковток  свободи  тихих  днів.  

Цвіте  там  липа,  наче  у  вогні,  
Шалені  бджоли    -  дзвониками  в  квітах.  
А  спраглі  губи  пелюсток  -  молитва,  
Що  просить  сонця  у  густій  імлі.  

І  я  стою,  вдихаючи  це  диво.  
О,  літо,  літо!  П'ю  тебе  до  дна,  
Як  сік  життя  й  цілунок  незрадливий.  

В  мені  твоя  безкрайня  глибина.  
У  цій  безмовний  повені  щасливій  -  
Є  тільки  сад  і  тиша  запашна.

3.  Золота  печаль
Мій  сад  осінній  -  золота  печаль.
Листок  до  листу  падає,  як  сльози,
Стихає  шум  у  кронах,  гаснуть  грози.
Вогніє  день,  і  тане  в  сріблі  жаль.

Забута  мить  пливе  у  сіру  даль,  
Там  лине  спів  прощальний  поміж  лози,  
І  світ  застиг  у  тиші,  наче  в  прозі.  
В  саду  моєму  -  осені  причал.  

Іду  поволі  тінню  серед  тіні.  
О,  скільки  в  світі  різної  краси!  
Та  я  люблю  найбільш  оцю,  осінню,  

В  якій  звучать  мовчання  голоси.  
Її  журбу  у  золотій  завії,  
Де  все  відходить  в  лагідні  часи.

4.  Шепіт  снігів
Мій  сад  мовчить  -  засніжений,  спокійний,  
Де  кожна  гілка  сяє  кришталем.  
Зима  знайшла  у  ньому  свій  Едем
Й  панує  владно,  безголосо,  мрійно.  

Вона  вдягає  тишу  в  сніг  повільний.  
Крокую  я  по  білім  полотні  -  
Стоять  дерева  стомлено-сумні
І  тягнуть  крона  в  небо  безнадійно.  

Іду  крізь  сад,  як  через  втрату  днів,
Бо  я,  мов  тінь,  що  радості  не  просить,  
Шукаючи  себе  серед  снігів.  

У  цій  німотній  пустці  безголосся
Раптово  шепіт  чується  мені:
''Прийде  весна  й  розкине  чисті  роси.''

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038923
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.05.2025
автор: Незламна