На подив ця весна миттєво промайнула.
Мені їх скільки, хтозна, ще зозуля накує.
Коли в думках я повертаюсь у минуле,
В уяві мами образ світлий постає.
Бажання виникає, аби стало все так само,
Як у дитинстві безтурботнім, що колись було.
В твоїх обіймах знову опинитись, мамо,
І відчувати серцем материнських рук тепло.
Жалію я, що не було, рукам твоїм покою.
І від роботи видавались загрубілими вони.
Плекали твої руки мене з ніжністю такою,
Яку донині пам’ятаю я з тієї давнини.
А як хворів я, ти у ліжка мого дбала.
Ночей немало біля мене провела поспіль.
Коли, мені до чола, свою руку прикладала,
Хвороба відступала і кудись зникала біль.
На самоті десь, у молитвах, просить мати,
У Бога, дітям її, щоб щасливу долю дав.
Нема таких обставин в світі матір забувати
І треба, аби кожний з нас, це пам’ятав.
На жаль, стаємо ми доросліше з роками,
І неможливо щось змінити, чи зробити з тим.
У люблячому серці бережемо образ мами,
Що є для нас. на все життя, святим.
23.04.2025р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038321
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 23.04.2025
автор: Федір Тернянський