Я клялася забути, спалити мости,
Але дим від них ріже так сильно легені.
Я вчилася жити, хоч і шлях не простий,
Пам’ять — мов ніж, що лежить у кишені.
Знаєш, я більше не плачу вночі,
Я просто вдивляюсь годинами в стелю.
Ти десь живеш, ти дихаєш, спиш,
А я тут, де час не минає без хмелю.
Руками хапаю порожнє повітря,
Немов ти ще поруч, немов ще ти мій.
Шукаю твій запах ,як божевільне створіння,
Хоч нас вже немає. І ти вже чужий…
Кажуть, що час залікує всі рани,
Чому ж мої й досі кровлять?
На серці чому діри чорні...Капкани?
Чому...Я все ще шепочу твоє ім'я?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036847
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.04.2025
автор: Вірсавія Стрельченко