Знов весна свою душу розкрила,
Проганяючи пісню сумну,
І несе знов мене, мов на крилах,
В розімлілу ясну далину.
Знову чую пташине вітання,
Знову сонце стрічає ясне,
І красиві слова про кохання
Доганяють в дорозі мене.
Їх співають струмки і струмочки,
Що спішать до ставка і ріки.
Їх шепочуть вгорі колосочки
Очерету, що всівсь на віки.
Їх доносить з полів свіжий вітер
Гіркуватим смаком полину.
Навіть стерте зображення літер,
Що вписав хтось в стіну піщану.
Все напоєне свіжим диханням,
Невловимістю тих почуттів,
Для яких вже прийшов час зізнання
(Якщо дуже цього хтось хотів).
Вітер, ніби почувши цей спалах,
Закрутився у танці і зник.
…Парк над ставом. Ходжу в його “залах”,
Скрізь бур'ян у безсиллі поник.
Ні, не думати тільки про тлінне:
Ти – живий, і усе ожива.
Бо старому вже пнеться на зміну
Молоденька зелена трава.
08.03.1998
©Коломоєць Людмила Петрівна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036555
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.03.2025
автор: Людмила Коломоєць