Казка
Коли зайчик Веселун підріс, навчився добувати, готувати їжу, то подякував батькам за їхню опіку і пішов у світ широкий свою власну долю шукати.
Спочатку жив у нічийній нірці, яку собі заздалегідь приглядів, а потім побудував дім. Ні, не за батьківські кошти, за власні. Де взяв їх? Заробив. Грибочки, які в ліску збирав, на лісовому ринку продавав. Птахи, білки, дикі кабани брали. А ще ягоди малини та ожини з кущів зривав, знав де вони ростуть. Продавав їх свіжими та вареними. Варені могли довго стояти. В невеликій кількості води зайчик їх на вогні біля річки варив, а коли суміш остигала, додавав до неї мед. І цей корисний солодкий продукт навчився вибирати вухатий із дупла, де жили бджоли. Працьовитий, розумний і беручкий до роботи був. Правда перед тим, як мед брати, Веселун одягав плащ, шапку із цупкого прозорого целофану й рукавиці. Ведмеді, косулі купували у зайця і ягоди, й варення!
Як зайчик будинок збудував? Коли ішов з дому, не вмів цього робити. Але дізнався про те, що в лісі живе будівельник – бобер Дримба, та й напросився до нього в помічники. Веселун по-різному допомагав Дримбі зводити будинки для тварин: подавав йому будівельні матеріали, інструменти, щось забирав, щось тримав, ну, і за роботою майстра спостерігав. За якийсь час сам навчився будувати дім. Та й збудував його для себе. Ще й гарно прикрасив дах – мушлями. Купив їх у рака.
Скопав перед хатою городець. Капусту, моркву посіяв на ньому. Радів, коли овочі виросли, достигли і він міг їх їсти.
Збудував ще й комірчину на подвір’ї, щоб у ній зберігати овочі, ягоди та різні інструменти. Та й зажив собі гарно.
Якось повз подвір’я Веселуна вовк проходив. Зупинився він, подумав собі: «Гарна хатина тут стоїть! Ще й город і комірчина є біля неї. Здалася б мені така власність. Цікаво, хто тут живе?» Та й побачив за мить, хто. Зайчик Веселун вибіг з хати і попрямував до комори.
Вовк виставив свою чорну хижу морду з-за дерева тай каже:
- Зайчику-білявчику, я тебе зараз з’їм!
- Не їж мене, вовчику-братчику. Я тобі пісеньку заспіваю.
- Гарну?
- Так.
- Гаразд, почекаю трохи. До пісень я не байдужий, співай.
Ось зайчик і завів:
Я зайчик не лінивий, люблю попрацювати.
Городець є у мене і тепла гарна хата.
Грибочки у коморі, капуста, морква є.
Люблю, як дощ танцює, як сонце виграє.
- Кінець пісні?
- Так.
- То тепер я вже тебе з’їм. В животі бурчить після твого співу ще більше, як до нього бурчало.
- Не їж мене, будь ласка! Я знаю ще одну пісеньку.
- Веселу?
- Так.
- Знаєш ти, на що тиснути! Пісні – це моя слабинка. Співай!
І зайчик завів:
Всім тваринам треба дружно в лісі жити,
Дні із радості, любові, праці шити,
Милуватися деревами і цвітом,
Весну радісно стрічати, осінь, літо.
Фрукти, овочі садити біля хати,
А ще злаки. Їх збирати, споживати.
Бути добрим, скрізь порядок наводити.
Вільний час є? Йти у танець, спів родити.
- Розчулив ти мене, - мовив вовк зайцю, пустивши сльозу, - цією піснею. Знаєш, я вже перехотів тебе їсти.
- Справді?
- Так.
- Тоді давай будемо дружити!
- Давай. Я відлучуся на декілька хвилин, квіти пошукаю. А тоді знову прийду, їх тобі принесу. Вийдеш, коли погукаю?
- Так.
Прийшов вовк хвилин за п'ятнадцять.
- Веселунчику, я вже тут! - крикнув.
Вибіг зайчик з хати. Вовк вручив йому квіти
- Приходь до мене завтра ближче до вечора, - мовив довговухий. - Зготую щось смачненьке. Вдень не матиму часу з тобою теревені розводити, будинок свій буду з паном борсуком видозмінювати.
- Прийду. І сюрприз тобі зроблю.
- Який?
- Побачиш.
Прийшов десь годині о сімнадцятій вовк.
- Зайчику Веселунчику, якщо хочеш побачити мій сюрприз, то виходь швидко.
- А ти мене не з’їси?
- Ну, що ти? Ми ж друзі тепер.
Вискочив з дому Веселун, а вовк з гітарою
стоїть.
- Ти вмієш грати на цьому інструменті? – запитав Веселун.
- Так.
- Тоді поможи мені винести стіл надвір, крісла і те, що я приготував нам на вечерю. Поїмо гарно, а тоді концерт влаштуємо.
- Гаразд, - сказав вовк.
Так і зробили. Зайчик юшку грибну виніс, пиріг із малиною, чай, який зварив із пахучих трав. Сіли собі за стіл обоє, повечеряли. А коли зовсім стемніло, розійшлися. Звідтоді сходилися час від часу, їли разом, заєць співав, вовк на гітарі грав, інколи танцювали – разом чи по одинці.
За деякий час звів заєць на одному із горбків хатину й вовкові. Захотів той мазанку. Отримав її. Правда, сіроманець лапи складеними не тримав, зайцеві помагав – глину місив, подавав її й усе те, що Веселун казав, робив.
Гарна вийшла хата – з дверима, з вікнами і з горищем. Як була вже готова, вовк запросив зайця до себе на новосілля. Довговухий не прийшов до друга з пустими лапами, приніс йому два горнятка і дві тарілки у подарунок. Зрадів вовк! Сіли за стіл обоє в хаті, почали їжу накладену косити. А як наситились, вийшли надвір. Сонце то світило, то ховалося за хмарку, пробігав час від часу вітерець, але надворі не було холодно. Вовк виніс з дому гітару і почав бренькати по струнах. Заєць заспівав. А потім разом тягнули пісні, які кожен із них знав. Як проспівали вісім пісень, почали прощатися.
Спів вовка та зайця почули інші тварини. Вони почали просити їх виступити в лісі.
- Зробіть нам сцену, виступимо, - сказав вовк.
- Зробимо. Але хай заєць організує всіх до роботи і покерує нею
- Займешся цим, Веселунчику?
- Звісно.
Та й закипіла робота під головуванням зайця. Звели тварини сцену.
Виступили на ній артисти. Прийшли їх послухати ті, хто хотів.
З того часу, поки не було снігу, вовк із зайцем щотижня давали концерт для лісових мешканців. Весело всім стало жити в лісі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036304
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.03.2025
автор: Крилата (Любов Пікас)