Літня пора… здалеку, чудові краєвиди Капрпатського краю, ніби торкаються безхмарного блакитного неба. Від сонячного проміння вода виграє веселкою. Дністер приваблює, зачаровує, надихає до життя.
Тарас любить своє село, примхливу річку, що навесні поміж гірських порогів, немов летить, все змиваючи на своєму шляху. А коли вже досягає долини, тиха течія наповнює душу спокоєм, радістю.
Він два дні, як приїхав додому. Більше року знаходився під логовом ворога, нанесли глибоку психічну травму, але все ж тримався. В бою під Вугледаром, отримав поранення правої ноги. Так він вирвався із пекла. До рідного краю пройшов довгий шлях, спочатку кілька операцій, згодом реабілітація. І ось, нарешті довгоочікувана відпустка.
Десять днів, йой! - не вірилося йому. Невже я знову зможу пройти знайомими стежками, де пройшло казкове, босоноге дитинство, де квітла юнь. Та усміхнені привабливі дівчата зігрівали серце, а в річці, доволі не маленка ловилася риба. На реабілітації, ні ночі без думок, закарбувалося у пам’яті, як зловлена риба вислизає з рук, за мить зникає у воді. Все хоче волі. Ой якби ж і нам вирватися з кігтів орлиної ненажери.
А нині ранок, за столом смакував пахучі пиріжки з лівером, капустою, то, як солод для душі, а запах, який здавалося п’янить, хотілося знову скуштувати, а може інший ще смачніший?!
Мати з батьком потай дивилися на нього, любувалися своїм легенем. У очах таїться смуток, думки сплітаються, як нитки при вишиванні. Ой, як важко знову відпустити сина, на ту, кляту війну. І в той же час, в очах маленькі блискавки, все буде добре. Хоч серця й краються на двоє та на плаву життя їх втримує віра. Подумки звертаються до Бога - Ти збережи життя доньок і синів, що на полі бою, виборюють волю. Щоб у всьому світі, навіки, було найкращим майбуття.
Повільно встав із-за столу, залпом випив кварту молока, рукою поспіхом зітер краплю із вуст, сказав,
- Я йду, пройдуся до річки. Хочу побути наодинці, відчути подих землі, течію річки, полюбуватися рідними краєвидами.
Кілька хвилин, трохи кульгаючи по стежці до річки, від втоми, тіло злегка тремтить.
- Та це спочатку, - про себе шепоче тихо,- З часом минеться, за кілька днів, я знову наберуся сили. Ось тут, де пахне материнським молоком і її теплі погляди очей прогрівають мене.
Яскраве сонячне проміння пестить воду, вона у тихій течії, все ж виграє, мінливо переливаючись, змішує веселкові кольори. Та за мить, сріблом, золотом так, що, аж мерехтить у очах. Тарас у човні, неподалік від берега, який у траві деінде приховує маленькі білі квіти, мов зірочки. Як оченята, що виглядають, ловлять ласкаве сонячне сяйво і тепло. Він тут один. Лише час від часу, почує крик пташки, як попередження, що хтось порушує їх спокій. То враз почув змах пташиних крил і вже за мить, ввись здійнялася пара лелек, немов вітали його. Кілька раз, подаючи звуки, кружляли і сильніше змахуючи крилами, полетіли далеко, в напрямку лісу.
В його погляді осяйна мрія, - Ой, якби ж, зупинилася ця, кривава війна. Боже – Боже, Та скільки ж людині всього треба? Лиш мирного неба, води святої та щедрості садів і полів, щоби завжди на столі був хліб!
Тихо гойдається човен, від незручності затерпла шия, приліг ниць. Бородою торкається човна, руками гладить воду. А вона ж чиста, як сльоза, мов забирає душевну тривогу. На глибині бачить, як повільно схиляються водорості, топлять її глибше у темні води. За мить зграя маленьких рибок зникає в глибині і вже здіймається сіра імла, а зверху мов туман. Відразу, він порівняв з буденними днями на війні. Перед очима вибух, здіймання землі й пилу. Тут рибки, поласують піщинами з водоростей і повернуться у свою зграю. А там, у боротьбі вижити важко, комусь добра доля, а комусь… і ні.
Раптово скотилася сльоза за побратимами, що навіки злетіли, як журавлі. В грудях запекло, біль, прискорене серцебиття. Привстав, повільно потягнув поранену ногу, сів зручніше, задивляється на пагорби, що здалеку, здається майже цілуються з небом.
- Яка краса!- захоплено зробив подих, продовжив, - Треба вірити в краще, рана загоїться і тілесна, і душевна, адже жити, це вже є шанс мати щастя.
Та вже знову лежачи на спині,задивляється в небо. Захоплюється пташиним переспівом, який доноситься здалеку. Ледь - ледь помітно, плили смугами хмари, ніби товкаючись, злегка здригаються. Ввижається, що танцюють, перед очима все закружляло, заснув. Немов дитина у обіймах матусиної любові, як колись опісля купеля і насиченості грудним молоком, відчув душевний спокій.
Сонце хилилося донизу… його сон порушили лебідь і лебідка. Могутні крила здіймали воду, звук плескіту розноситься по окрузі. Ледь потягнувшись, уже сидячи, очі забігали, де він, що коїться навколо? Здаля помітив лебедів, відчуває ритмічний стук серця, душевне тепло.Усміхнувся, лише тепер побачив, що човен зупинився біля самого берега. Високі водорості злегка гойдалися з переплетеною, ледь - ледь рудою, високою травою, що з берега схилилася в воду. Лиш протягнути руку, перед ним квітка латаття, ледь помітно гойдається на маленьких, прозорих хвилях. Така біленька, мила - майнула думка - можна дістати та тут же, зупинив себе. Та ні… навіщо, цю красу і це життя руйнувати? Нехай квітне красуня, довкола приносить радіст і тій закоханій парі, що плескається у воді.
Краса природи, човен на воді, в черговий раз надихають до життя та вже залишилися позаду. Можливо завтра зранку, як у дитинстві поспішу на рибалку й справді спіймаю великого карпа, чи судака. Зніму на фото, як повернуся, покажу хлопцям – побратимам, чекають же мене. Кивнув рукою до води, думка, як жвава течія води – О нехай би ти річенько мій сумнів і смуток заховала у свої глибини, щоби й мені дихалося так, як вітру, при безхмарній блакиті, в сонячних обіймах.
Вечоріє… за столом вечеря. Батько і мати спостерігали, як син, із захопленням, жадно їв паруючий, пахучий борщ із сметаною. У тарілці, саме доречні, пишні, ледь - ледь жовтенькі з глянцем пампушки, покриті часниковим соусом. В його тарілку з борщем, мати добавляє сметани, усміхнено до нього,
- Може ще хоч трішки набереш ваги, ти ж так схуд, бідолашний.
- Ох, мамо, дякую! Чого ти кажеш - бідолашний? Я майже цілий, рана загоїться, ну буде шрам, не страшно, основне, що я живий!
Батько, злегка поправляє свою сиву чуприну,
- Хай клопочеться, їй на душі легше стане. Ти правий синку, основне, що живий і нехай при нагоді покращиться твій життєвий шлях!
Із - за гір, у вікно, зазирає ріг блідого місяця. Тарас у спальні розстеляє ліжко. Мати та батько, перехрестившись перед іконою, обмінялися поглядами. Чоловік тихо до дружини,
- А помітила, як прогулявся, прийшов ніби трохи інакший, гарні розмови про життя.
- Та дай Боже, щоб час загоїв рани! Щоб жахіття забулося, може цієї ночі, вже не буде кричати і крутитися. Він сильний духом! Згодом уговтається, знайде душевний спокій, основне не втратити надії на краще життя.
Рукою торкнулася його плеча,
- Пора відпочивати. Дасть Бог, завтра настане новий день і ми будемо з ним поруч. Йому зараз конче потрібна наша підтримка.
13.07.2024 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031426
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.01.2025
автор: Ніна Незламна