Львівська  вулиця  в  сутінках.  
                                Входять  двоє  колег  зрілого  віку  з  літературних  кіл.
  
                                                    Перший
Як  поживаєш  в  поїзді  подій?
По  понеділках  ще  не  тягне  під  колеса?
                                                      Другий
По-моєму,  життя  —  річ  не  улеслива:
Відстав  верхом  —  то  й  не  крутись,  ти  в  нім  не  свій.
И  немов  так  треба...  Що  ж,  душі  обнова  —
Лиш  в  русі.  Відчуваю:  поїзд  йде,
Та  на  пероні  стоячи,  б’ю  себе  в  груди:  я  зі  Львова.
...Ти  зараз  де?
Так,  відчуваю,  головою  десь  не  вспів...  
Що  ж,  яка  сила,  то  така  й  робота.  
Народ  —  тварюка:  відбира  перлини  слів  
І  хоче  полоскати  ними  рота.
                                                    Перший
Схоже  на  те:  ти  від  Поета  заразивсь,  
Бо  я  тебе  вже  ніц  не  розумію...  
Ти  що,  супроти  демокра...
                                                    Другий  (перебиваючи)
Шляк  би  тя  трафив!  Ти  що,  дурний?
Балакаю  як  вмію.
Бачиш:    голоблю  слова  увернеш  —
Не  туди  котиться  підводонька-розмова,
Вже  ніби  й  бачиш,  увернути  б,  жити  б,—
Куди  тобі!  Не  можна  зупинитись,
Вже  в  мізках  щось  ввімкнулося  не  так  —
І  йдеш  до  ящика  для  ідіотів,  мать  розтак.
Як  гарно,  пам’ятаєш,  починав
Я  говорити?
                                                Перший
Всі  ми  гарно  починаєм.
Потім,  як  женимся,  мов  подурієм:
Знать  не  знаєм,  чого  ми  б’ємось?
                                                Другий
Як  розібратися,  марні  надії:  
В  кого  немає  клепки  в  голові  —
Вважай,  каліка.  Нині  часи  —  тії,
Та  й  всі  отак  живуть  одвіку...
То  що  нам  кажуть?  —  Що  Поет  не  од  землі?
Цей  —  може:  зверху  таки  видно.
...Ну,  ти  дивись:  згадав  його  —  і  проясніло,
Одразу  проясніло  в  голові!!
                                              Перший
І  не  говори:
Він  як  говорить  —  мені  тягне  догори  
Всю  голову.  От  чудасія!  
Так  головне,  що  я  там  ніц  не  розумію,  
Що  він  говорить.  Як  то  може  бути?  
Чого  ж  я  деру  носа?
                                            Другий
Полегшало?  То  більш  не  бовкай,  тьма,  
Бо  дишло  повернеш  знов  до  лайна  
Політики.
                                          Перший
Не  розпаляйся,  бо  згориш.  
                                          Другий
Темний  ти,  брате.  Ти  —  тільки  наживка;
Світ  хоче  лиш  духовної  поживи.
Його  з’їдять  свої  ж  бо,  українці:
Чужі  не  вгроблять  —  то  свої  це  зроблять;
Підземний  звір  себе  повторить  завжди,
Поцілить  в  точку.
                                        Перший
Не  доведи  Боже.  Не  будемо  наводити.  
                                  (Виходять.)
                                                                                        (продовження  буде)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014777
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.06.2024
автор: Шевчук Ігор Степанович