Іду життям, неначе полем мінним,
Безпечним і не зовсім водночас.
На скроні ліг непроханий ще іній –
Він сивиною бачиться в очах.
Іду й несу крило своє підбите,
Вмістивши у розкриту п’ятірню.
В душі звучить до Господа молитва,
А на устах – прокляття за війну.
Іду повільно, ледве шкандибаю,
Бо ж вік і час підводять вже ходу.
Та не про себе я – про інших дбаю,
Міркую, як здолати нам орду.
Йду не одна – живих нас ще мільйони
Отих, котрі готові до розп’ять.
Надії мало маєм на ООНи –
Тож вчепимось зубами в кожну п’ядь.*
Перед ведуть синочки наші й доньки,
Керують ними до землі любов
І ті, хто вчора простягав долоньки.
За ними – правда, ми. Над нами ж – Бог!
1.02.2024.
-----------------------------------------------
*— давня міра довжини, що дорівнювала відстані між кінцями розтягнутих великого і вказівного пальців або великого пальця і мізинця. 1 п'ядь = 17,78 см
© Ганна Верес Демиденко
#Ганна_Верес_Демиденко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008244
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.03.2024
автор: Ганна Верес