1 Це казка зими, (1)
Де поля пропливають від ферми у чашу долини,
І летить над озерами сяючий сніг надвечір'я,
І в безвітря в підставлені жмені ковзають сніжинки,
Над худобою тихого дихання сіре вітрило,
2 Й зорі мерзлі спадають,
І запахи сіна з-під снігу, і сова з-за кошари
Віщує далеке майбутнє, і мороз відправляє
Із сільських димарів баранців білодимних отару
За село у долину ріки, де цю казку складає.
3 Коли світ постарів,
То під зіркою щирої віри, як дарований хліб,
Як пожива і сяяння снігу, чоловік розповив
Вогняне полотно, яке душу і думи палило,
І убогий, самотній, в домі фермера серед полів
4 Він горів
На вогненному острові серед крилатого снігу
І біліших за вовну куч навозу, серед курників,
Сплячих тихо до крику з палаючим гребенем півня,
Який крилами чеше свій двір, і народ на світанку
5 Із лопатами ходить врозвалку,
Проснулась худоба, за мишею тихо скрадається кіт,
Скачуть в пошуках корму надуті птахи, і доярки
М'яко клогами (2) топчуть обрушений небозвід,
На пробудженій фермі триває робота звичайна,
6 На колінах він молиться, плаче,
При рожні, чорнім горщику, в сяйному світлі лучини,
І здригаються тіні від кусеня хліба і чаші
У завмерлому тихому домі, в нічному видінні
За межею любові, у миті забутості й жаху.
7 На колінах на зимнім камінні,
У скорботній гордині він засліплене небо молив:
Хай би голод завив в його голих кістках побілілих,
А не в статуях стаєнь і захищених небом хлівів,
І корівників світлих і в плесах качиних ставків.
8 З молитовного дому
І вогню то возносить його під захмарні покрови
Осліпляюча сніжна любов, то вергає додолу.
Невтолима жага вириває стенання й поклони,
Та ні звук не проллється назовні зі стислих долоней.
9 Тільки вітер низав
Зголоднілих птахів в полі хліба з води, виганяв
На суворі жнива, і врожай тав на їх язиках.
Він в своїй безіменній жазі жар і втрату єднав,
Коли мерзлий як сніг крокував по морозних лугах.
10 Ріки падали в ніч,
І тонули в заметах жадань, і згинався він лжою
У постійнім хотінні всередину білого світу
нелюдської колиски, шукаючи шлюбного ложа,
відщепенцем від віри, вигнанцем, позбавленим світла.
11 Збав його, — так рече він,
Утрати всього у любові, не відкинь у хотінні
Одиноким і голим, поглиненим у наречену,
Не дозволь, щоб зійшло у полях його біле насіння,
Чи цвіло у розп'ятому тілі у мить незречену.
12 Менестрелів чується спів
Серед зниклих поселень. Із прадавніх часів соловей,
Прах в померлому лісі, прилітає на зернятах крил,
І на вітрі наспівує казку зими для померлих.
Про зів’ялу весну їм повідає водявий пил.
13 Каже так. Помирає
Дзвін джерельний і хвиль шамотіння. І роса забринить
На опалому листі, і знов як раніше засяє
Графство снігу. Бриз грає на різьбленій в скелі струні (3).
Дослуха́йся. У плетиві талого снігу час співає.
14 Це рука або голос
Із прадавнього краю, який зник за дверима пітьми
Без дворів і полів, де колись визрівав хлібний колос,
Появилася птиця (4) нареченою в сяйві й вогні.
І полинула птиця, і на грудях багрянець і сніг.
15 Глянь. Ідуть танцюристи
По зелені, змішаній з снігом, хтиві в місячнім світлі,
Як гурт голубів. На копитах з могили веселиться
Кінь, померлий кентавр (5), він вернувся і входить у світлі
Загони пташарні. Мертвий дуб у кохання пустився.
16 Ноги з різьблення в горах (6)
Стрибають під сурми. Каліграфія давнього листя
Танцює. Древні лінії каменів в'ються узором.
Голос арфи (7) під співи водявого пилу струмиться
В складках поля. Прадавня явилася птиця. Перед зором.
17 Й дикі крила звилися
Над схиленою головою, ніжний голос пташиний
Пролунав серед дому, здавалося, тішиться птиця
І навкруг всі стихії радіють самотньому бдінню
чоловіка, що в чаші долин на колінах молився
18 Під спокоєм покрівлі
При рожні, чорнім горщику, сяйному світлі лучини.
Із пташиного неба заклика́в його пір'ястий спів,
Він полинув услід наче вітер в польоті нестримнім
Повз безвітряну ферму, від сараїв сліпих і хлівів.
19 І на року верхів'ї
Завмирали жерцями чорні птиці на палях тинів,
Напливали далекі горби на глуші полотнину,
Під безлистими кронами бігало сніжне страшило,
Чагарі як оленячі роги з заметів стриміли,
20 Заклинав і молив на колінах
Він високі горби і гукав до озер онімілих,
Цілу ніч проблукав, все шукав де поділася діва-
Птиця в часі і просторі серед безкрайнього снігу.
Прислухався, вдивлявся, де в морі гусиному плине,
21 Небо, птиця і діва,
Хмара, похіть, зупинені зорі, радіє безмежно
Поле сімені, час помирання розп'ятого тіла,
Небеса заповітні, рай, могила і купіль вогненна.
Смерть у древній країні двері навстіж відкрила,
22 І птиця спустилась.
На біліючих пагорбах хлібних над чашею ферми,
Де ширяли озера й поля, і ріка струменилась
Уельсом, про останню утрату молився він ревно
В тому домі молитви й вогню, казка тут закінчилась.
23 Танець згинув,
Пропав менестрель. Зелень в білому мусить померти,
Спів урвався на фермах, підкованих снігом хотіння,
Де в високих хлібах вирізнялись птахів силуети,
Й над скляними озерами ко́взали риби-видіння.
24 Закінчився обряд
Солов'я, кінь вмирає в кентаврі. І свято відходить.
Доки зорю не сурмлять, лінії часу в каменях сплять.
В'яне весна і час погребає весняну погоду,
Де гукали й стрибали фосилії (8), роси лежать.
25 Птиця на ложе упала,
Серед хорів крилатих заснула вона чи померла,
Розпростерши широкі крила, і його оспівала,
І вінчала поглинаюча стегнами наречена,
З жіночими персами, володіюча небесами
26 Птиця, спускається він
І згорає в обіймах на шлюбному ложі любові, (9)
В круговерті жаданого центру, в осередді небес
Заповітних, в закрученім туго всесвітнім бутоні.
І вона розцвітає, він із танучим снігом воскрес.
28 березня 1945 р.
1 Казка зими - посилання на "Зимову казку" Вільяма Шекспіра (William Shakespeare The Winter's Tale) налаштовує на фантастичний сюжет. У казці Шекспіра ревнивий король наказав отруїти друга, вбити новонароджену доньку і штовхнув до самогубства дружину. В фіналі донька повертається живою, у чарівний спосіб статуя померлої дружина оживає, всі всіх прощають, всі закохані, щасливі і радіють.
2 Клоги - взуття з дерев'яними підошвами.
3 "Вітер грає на різьбленій в скелі струні" - плямистий блакитний долерит, розповсюджена скельна порода Уельсу, приблизно у 10 % випадків має властивість літофонії, тобто металевого музичного звучання. Подібно до всесвітньовідомого Стоунхенджа, кромлехи (дольмени) Уельсу виготовлені саме з такого матеріалу. Три валлійські кромлехи: Пентре-Іфан, Брин-Келлі-Ді, Керег Самсон перебувають під захистом закону. Є думка, що саме здатність до літофонії визначала вибір каменів для кромлехів. Особливо це стосувалося замкового каменя (покрівлі).
4 Жінка-птиця - символічний образ всеохоплюючої любові, який часто зустрічається в поезії Томаса Ділана.
5 Кентавр - напівлюдина, напівкінь, поєднання духовного і матеріального, людського й тваринного. Коли помирає кентавр, помирає тільки кінь.
6 "Ноги з різьблення в горах", ймовірно, фантазія Томаса Ділана. Донині в Уельсі не знайдено нічого подібного наскельним розписам з печер Ласко чи Шове. Місцеві гірські породи не зберегли різьблення, якщо вони були, а наступи і танення льодовиків могли стати згубними для рисунків.
7 Арфа - традиційний музичний інструмент Уельсу з давніх давен.
8 Фосилії або скам'янілості (лат. fossilis "викопний") — рештки організмів або сліди їхньої життєдіяльності, збережені в осадових породах
9 "І згорає в обіймах на шлюбному ложі любові" - в дохристиянському Уельсі одна з головних богинь взимку вогненною птицею спускалася на землю, від її вогню танув сніг і приходила весна. На її честь влаштовували обряд середини зими, дуже ймовірно, зі спаленням принесеного їй в жертву.
«Зимова казка» — це казкова історія фізичного та духовного відродження людини. Сюжет казки: посеред сніжної зими самотній чоловік в сільському домі молить про наречену або про збавлення від своїх жадань. У двір прилітає птиця-жінка, на її заклики він виходить з дому і зливається з нею в шлюбних обіймах. Птиця возноситься в небо і забирає його тіло з собою. Перехід героя від зими його хтивих бажань до весни містичного кохання супроводжується приходом весни після зимового заціпеніння. Чуттєвий досвід набуває духовного виміру, поєднання прагнень душі і тіла надає перетворюючій силі любові космічних масштабів. Казка побудована на протиставленні образів життя і смерті, снігу і вогню, чуттєвого і релігійного, жінки і божества, чоловіка і жінки, фізичного і метафізичного. Над усім творча сила любові і руйнівна сила смерті, які потужніші за людину і світ.
[i]Томас Ділан: "Ці вірші, зі всіма своїми недоробками, сумнівами і безладністю, написані в ім'я любові до Людини і в славу Бога, і хай я буду проклятий, якщо це не так".[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=VZtDlsYctOQ[/youtube].
[b]Dylan Thomas A Winter's Tale[/b]
1 It is a winter's tale
That the snow blind twilight ferries over the lakes
And floating fields from the farm in the cup of the vales,
Gliding windless through the hand folded flakes,
The pale breath of cattle at the stealthy sail,
2 And the stars falling cold,
And the smell of hay in the snow, and the far owl
Warning among the folds, and the frozen hold
Flocked with the sheep white smoke of the farm house cowl
In the river wended vales where the tale was told.
3 Once when the world turned old
On a star of faith pure as the drifting bread,
As the food and flames of the snow, a man unrolled
The scrolls of fire that burned in his heart and head,
Torn and alone in a farm house in a fold
4 Of fields. And burning then
In his firelit island ringed by the winged snow
And the dung hills white as wool and the hen
Roosts sleeping chill till the flame of the *** crow
Combs through the mantled yards and the morning men
5 Stumble out with their spades,
The cattle stirring, the mousing cat stepping shy,
The puffed birds hopping and hunting, the milkmaids
Gentle in their clogs over the fallen sky,
And all the woken farm at its white trades,
6 He knelt, he wept, he prayed,
By the spit and the black pot in the log bright light
And the cup and the cut bread in the dancing shade,
In the muffled house, in the quick of night,
At the point of love, forsaken and afraid.
7 He knelt on the cold stones,
He wept form the crest of grief, he prayed to the veiled sky
May his hunger go howling on bare white bones
Past the statues of the stables and the sky roofed sties
And the duck pond glass and the blinding byres
8 Into the home of prayers
And fires where he should prowl down the cloud
Of his snow blind love and rush in the white lairs.
His naked need struck him howling and bowed
Though no sound flowed down the hand folded air
9 But only the wind strung
Hunger of birds in the fields of the bread of water, tossed
In high corn and the harvest melting on their tongues.
And his nameless need bound him burning and lost
When cold as snow he should run the wended vales among
10 The rivers mouthed in night,
And drown in the drifts of his need, and lie curled caught
In the always desiring centre of the white
Inhuman cradle and the bride bed forever sought
By the believer lost and the hurled outcast of light.
11 Deliver him, he cried,
By losing him all in love, and cast his need
Alone and naked in the engulfing bride,
Never to flourish in the fields of the white seed
Or flower under the time dying flesh astride.
12 Listen. The minstrels sing
In the departed villages. The nightingale,
Dust in the buried wood, flies on the grains of her wings
And spells on the winds of the dead his winter's tale.
The voice of the dust of water from the withered spring
13 Is telling. The wizened
Stream with bells and baying water bounds. The dew rings
On the gristed leaves and the long gone glistening
Parish of snow. The carved mouths in the rock are wind swept strings.
Time sings through the intricately dead snow drop. Listen.
14 It was a hand or sound
In the long ago land that glided the dark door wide
And there outside on the bread of the ground
A she bird rose and rayed like a burning bride.
A she bird dawned, and her breast with snow and scarlet downed.
15 Look. And the dancers move
On the departed, snow bushed green, wanton in moon light
As a dust of pigeons. Exulting, the grave hooved
Horses, centaur dead, turn and tread the drenched white
Paddocks in the farms of birds. The dead oak walks for love.
16 The carved limbs in the rock
Leap, as to trumpets. Calligraphy of the old
Leaves is dancing. Lines of age on the stones weave in a flock.
And the harp shaped voice of the water's dust plucks in a fold
Of fields. For love, the long ago she bird rises. Look.
17 And the wild wings were raised
Above her folded head, and the soft feathered voice
Was flying through the house as though the she bird praised
And all the elements of the slow fall rejoiced
That a man knelt alone in the cup of the vales,
18 In the mantle and calm,
By the spit and the black pot in the log bright light.
And the sky of birds in the plumed voice charmed
Him up and he ran like a wind after the kindling flight
Past the blind barns and byres of the windless farm.
19 In the poles of the year
When black birds died like priests in the cloaked hedge row
And over the cloth of counties the far hills rode near,
Under the one leaved trees ran a scarecrow of snow
And fast through the drifts of the thickets antlered like deer,
20 Rags and prayers down the knee-
Deep hillocks and loud on the numbed lakes,
All night lost and long wading in the wake of the she-
Bird through the times and lands and tribes of the slow flakes.
Listen and look where she sails the goose plucked sea,
21 The sky, the bird, the bride,
The cloud, the need, the planted stars, the joy beyond
The fields of seed and the time dying flesh astride,
The heavens, the heaven, the grave, the burning font.
In the far ago land the door of his death glided wide,
22 And the bird descended.
On a bread white hill over the cupped farm
And the lakes and floating fields and the river wended
Vales where he prayed to come to the last harm
And the home of prayers and fires, the tale ended.
23 The dancing perishes
On the white, no longer growing green, and, minstrel dead,
The singing breaks in the snow shoed villages of wishes
That once cut the figures of birds on the deep bread
And over the glazed lakes skated the shapes of fishes
24 Flying. The rite is shorn
Of nightingale and centaur dead horse. The springs wither
Back. Lines of age sleep on the stones till trumpeting dawn.
Exultation lies down. Time buries the spring weather
That belled and bounded with the fossil and the dew reborn.
25 For the bird lay bedded
In a choir of wings, as though she slept or died,
And the wings glided wide and he was hymned and wedded,
And through the thighs of the engulfing bride,
The woman breasted and the heaven headed
26 Bird, he was brought low,
Burning in the bride bed of love, in the whirl-
Pool at the wanting centre, in the folds
Of paradise, in the spun bud of the world.
And she rose with him flowering in her melting snow.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005218
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.02.2024
автор: Зоя Бідило