Я промовчу про той факт, що ТРО в принципі не мали попадати на фронт. Промовчу бо львівське тро (63-64 батальйон) кинули з автоматами на танки. Товариш казав, що дехто був без броні і касок. Результат прогнозований.
Я промовчу, бо війна. Промовчу до кінця війни. Бо повернувся живий і відносно здоровий.
Говоритиму потім.
Приїхали ми в Орестопіль на третю лінію. Поки доїхали – наші посунули орків на 30км і лінія переїхала. Перед тим правда казали: один з нашої бригади вирішив висунути голову з окопу глянути на вибух від снаряду.
Так ту голову і відірвало.
Ну так ось: приїхали ми копати на третю лінію, а то вже не третя і ми не на фронті. По тобі вже не летить, тому ти спостерігаєш за градами, піонами, касетними і фосфором. Воно здалеку виглядає, як феєрверк. Міг би й переплутати. Але то все було здалеку.
Тож, мабуть, (я припускаю, а не стверджую) в погоні за орденами командування вирішило послати нас на першу лінію на підсилення. А раптом приїдемо, а перша лінія перетвориться на третю. Гляди проканає.
Не проканало.
На зборах я випадково покурив на ящику з гранатами, і також дізнався, що наступ в Гуляйполі провалився. Орки розвалили частину зсу перед нами. Казали десять танків наших поклали.
І ми, доблесна перша рота опиняємось за кілька км від орків. З автоматами і чотирма гранатометниками на всю роту. А напрям рахується танконебезпечний.
Протитанкові гранати в тебе є. Одноразові мухи в тебе є. Але є нюанс. Муха летить на 400 метрів. Гранату треба кидати на танк в безпосередній близкості. А от танк тебе розвалює з кількох кілометрів.
Ну та вже. Попали то попали. Почали швидко збирати на тепловізори. Перший день сиділи в гаражах, де колись тримали трактори. Прибігає Генерал (позивний такий у сержанта):
— Розвідка доповіла, що зараз будуть гради.
Діватись нема куди, окопи не вириті, бо не було часу. Сидимо в гаражах слухаємо. Падало за нами. Падало ближче. Падало по 128-ій бригаді позаду. Але ми того не знали, бо падало ближче.
Фурик заліз десь під стару сівалку і копав саперною лопаткою, як по книжці. Тобто лежачи і з під себе. Казав потім: що з кожним прильотом сил в нього лише додавалось. Я потім дивився на ту яму. Як пивниця.
Мішель плювався, якого х_я ми з автоматами без нічого важкого.
Сергій спав.
Толік казав, що все буде добре.
Я ржав зі свого майбутнього кума і вмовляв переспати з нашою медичкою, бо та кинула на нього оком. Казав, якщо погодиться, то по нас не прилетить.
— То все на благо взводу, — переконував.
Майбутній кум не переконувався. Звісно, його впертість похитувалась від того, як снаряди прилітали все ближче. Але він встояв. Обстріл таки зарано закінчився.
В Гуляйполі за нами стояли чорні дими. А ми раділи, бо розвідка спрацювала. То потім я дізнався, що коли бригада чи батальйон переїжджає на нове місце, ворожа артилерія шле привітальне бомбардування.
Майбутній кум теж вирішив пожартувати і в нічний наряд він поліз корчами. Я подумав, що його силует то вороже дрг. Він нехотячи підіграв і діалог був такий.
— Стій, хто йде?!
— Я.
— Хто я?!
— Я це я.
І пішов ближче. Як виявилось, патрон в патронник досилається за долі секунди і майбутній кум вперше стикнувся з тим, що йому в обличчя дивиться дуло зарядженого Ак-74 89-го року випуску.
Заради збережння лиця куму я перефразую наш настпний діалог.
— Гиря (то позивний у мене), ти, чорт забирай, зовсім очманів?!
— Ще раз питаю, хто, трясця, я?!
— Кум твій, нахолєру, майбутній.
Колись він з цього сміятиметься. Мабуть.
Ще раз нас привітали вночі. То я дізнався, коли Сергій прибіг з наряду і розповів про обстріл по нас. Перед тим він пірнув до Фурика в пивницю і виявилось, що там де вміщається один – спокійно влізають двоє.
Зранку розглядав уламки. Але свій перший обстріл я проспав. Навіть не чув. І розумію, що я не один такий, бо втрат не було. Плювала наша перша рота на обстріл. От так от.
Другу ніч я з сержантом вирішили не розраховувати на удачу і спати в більш безпечному місці. І щоб місце було безпечне вибрали спати біля поста. Там глибока яма з трубою для водовідведення. Тоді я розсудив, що в трубу ту фіг залізеш, ще й в броніку з автоматом. Але яма виглядала безпечною. Ще й, повторюсь, біля наряду. По любому хтось буде і розбудять.
Розбудили.
Етнічний росіянин Саня. Спустився з криками: «самальоти, бл__ь, прільот» і помчав на мене. В четвертій ранку особливо швидко вилізається зі спальника, забувається про каску й автомат і влітається в трубу, у яку я б в житті не заліз. Влетів я десь на половину. Влетів би й далі, якби Саня не придавив мені ноги собою. Сержант зміг залізти лише до половини, я далі лізти не міг, бо Саніна голова м'яко розляглась на моєму стегні, а бронік придавив ноги. Гавкнуло далеко, бо не було уламків, але чув як розсипається земля. І гавкнуло раз, бо наступні десять хвилин ми ніяк не могли вилізти з тієї труби. І ще десять хвилин ми курили і ржали. Потім нас пів дня називали, як не водопровідниками чи трубачами то братами по трубах. Хоч не Маріо з Луїджі і на тому дякую.
Третій день наші поїхали вперед копати окопи. Я не поїхав, бо то ще з Орестополя вже така традиція: копаєш окопи для оборони, а потім вас швидко дислокують. Як у воду дивився. Ввечері команда на збори, але терті вовки не поспішають її виконувати бо є ще одна традиція: команду можуть відмінити.
Власне, що й сталось, бо виїзд перенесли на ранок. Я спокійний, бо Течик і Краказябра (машини ми так називаємо) в нас є, речі і особовий склад перевезти можна.
Ну, я так думав...
Зранку мій спокій розвіявся, коли речі всі вигрузили геть і набили особовим складом. Місця не вистачило лише трьом. І я серед них. Дякую, що хоч лишили цинк з патронами і ящик гранат. Якраз навчився їх збирати і розбирати, попиваючи передане волонтерами молоко з печеням.
— Головне, — казав Генерал. — одразу лягай, бо це «Ефка». Там розліт на сто двадцять метрів. І їм прилетить і тобі вернеться. Це оборонна граната і має кидатись з окопу. Але раз окопів немає — кидай і прилипай до землі.
Так я Генерал і Толік в гордій самотності на своєму секторі чекали на всю потугу орків. З Ак-74, по 240 набоїв, ящиком гранат в кількості 20 штук і запасом харчів на весь взвод, який ми взялись утилізовувати з нервів та завзяття — бо ні крихти для ворога! Та й з нервів апетит прокидається звірський.
Але в першу чергу — ні крихти для ворога.
В той день я вперше почув, як свистять міни. Перший раз, коли запивав у гаражі водою печеня. Генерал з поста крикнув: «повітря!», а ми з Толіком миттю телепортувались під несучу стіну. Я й не помітив, як допив воду під час вибуху. Навіть не пролив на себе.
Нас не забрали і вдруге. Ми помогли загрузити речі, загрузити інший взвод цинк з гранатами і планували пакуватись самі, коли поступила команда: один має залишитись. На секторі і втрьох лишатись, була ідея так собі, а тут одному...
Так ми і далі втрьох залишились спостерігати, як дирчики, на котрі мені надонатили 40штук поїхали геть вдруге, а нам знову не вистачило місця. Ще й забрали в нас гранати і цинк. Вистачить вам і по 240 патронів.
Бо ви тро, вагон набоїв не буде. В загальному залишились ми троє, ротний (котрий нарешті почав нормально говорити без жодного матюка) зі зв'язківцем (татом мого майбутнього кума), й кількох людей з іншого взводу.
А тоді почалось. Потім нам розказали, що то 128-а била позаду наших позицій по оркам з мінометів. А орки били по ним у відповідь вже через наші позиції. То в соцмережах орки криворукі дегенерати і не вміють воювати, лише самим перетворюватись на добрива.
В реальності на добрива вони перетворються виключно через ЗСУ і лише так. На нулі ми не мали таких знань, тож свист мін просто упаковував нас в землю або за будь-яке укриття. Сиділи ми ось так з Генералом і з Толіком в укритті, жерли печення і говорили одне одному.
— Якщо чуєш свист міни, значить то не в тебе. Свою не почуєш...
Тоді я думав, що це дійсно так. Вже за кілька тижнів після того, коли ми на нуль не просто потрапили знову, а отримали там прописку аж до станом на зараз, колишній вчитель фізики і один з кращих стрільців Хантер пояснив, що то, цитую: г__но собаче і дурні казки.
Мінометні снаряди до-звукові. Значить звук на певному етапі переганяє снаряд і в тебе є час впасти на землю, а не ловити собою уламки. Якщо снаряди надзвукові, то звук буде вже після вибуху.
З часом я переконався, що він таки має рацію, але то інша й геть нецікава історія. Тому, так, можна по звуку зрозуміти в тебе снаряд чи ні. Почуєш, що то, що те. Але слухати таке добре виключно в укритті.
На нулі не було страшно.
Не було на стільки, що Толік і Генерал надибали такої сміливості, що аж хотіли зустрітись з противником. Вони з впевненим виглядом розрізняли, коли били наші, а коли летіло по наших.
Адреналін б'є в голову, краще за алкоголь. Паніка взагалі відсутня. Думаю, бо не було прямих влучань. Типу: летить, то хай летить. Чуєш, значить не в тебе.
Я проти них виглядав як панікер. Толік навіть рвався у розвідку, але його вдалось переконати нікуди не йти згадкою про мінне поле попереду.
Тоді ж я вперше біг за Толіком між укриттями з несучих стін. Браві вояки і гранатометники песимістично тоді заявили, що нас не заберуть, а вночі будуть прильоти. Як на доказ їх слів, почало гупати. Добре хоч повечеряли. Ховаючись за колодязем вони обговорювали план відступу посадками. Я побіг до Толіка і Генерала, бо ідея не така й погана. Але план провалився. І тому, що обстріли і тому, що Генералу було цікавіше розглядати фазанів у бінокль. А Толіку було лінь вертатись назад.
Було це десь так. Генерал на посту, нам треба до нього дістатись, а міни свистять. Свист, заховались. Вибух, вийшли. Толік йде спокійно, як на прогулянку, я за ним короткими перебіжками. І так до наступного свисту. Толік ніби їх не чув, а мої матюки в стилі: стій, б__ть, ти що не чуєш свист? — він просто ігнорував. І спокійно йшов далі. Я з матюками перебігав за ним.
Поки я їх марно переконував, гранатометники і бувалі воїни зникли десь в посадці. Тоді я зробив висновок, що з Толіком в розвідку не піду, бо дурна хоробрість то стопудовий шанс опинитись одночасно в кількох місцях.
(Спойлер: пішов, пожалкував, бо кому розвідка, а кому: хлопці, дивіться як тут гарно!).
Врятувало, що просто не летіло по нас. Генерал тоді теж йти геть відмовився навідріз і показав мені в бінокль фазанів. Уявлення не маю, звідки вони там взялись, але дійсно красиві. Генерал таки отримав там свою порцію мімімі контенту.
Приїхали за нами аж під вечір. Ми догрузили решту речей і залізли самі. Колона рушила. Рушила спокійно. По нас не стріляли. Лише раз вдалині я побачив як по небу розсипається білий фосфор. Ніби світла хмара, яка не падає. Це було б красиво, якби не пекло, яке могло творитись під тією хмарою.
До штабу далеко від нуля ми потрапили вночі. Там на перекурі я почув від штабістів закиди одне одному в стилі: сцикуєш воювати — пиши рапорт!
Стало навіть смішно. У мене у відділенні є Кузя, який вже писав рапорт. Перед тим він спровокував мене на бійку і коли попрощався з двома зубами (а я отримав новий рубець на руці через ті самі зуби) похлопав мене по плечі, сказав: дякую, я хочу додому. І спокійно пішов показувати побої і писати рапорт. Він захотів назад. Тому я тихо засміявся з гордих бравад штабістів. Кузю тоді поставили перед фактом: поїдеш-поїдеш, але не до мами, а років так на вісім у в'язницю. Бо треба знати, де кладеш підписи. Кузя думав недовго і вирішив повернутись до своїх військових обов'язків.
— А де ми хоч знаходимось? — запитав тоді в них.
— Там де ми маємо бути, – гордо відповів один з штабістів.
Захотілось його вдарити, але розбивати ще праву руку об чужі зуби я не хотів.
Якщо чесно, в гуляйполі було спокійніше, ніж біля штабу. Було якось тихіше. Там ніхто не волав. Там не було бравад (крім Толіка і Генерала, але краще так ніж паніка), не було такого страху. Там був нуль.
На наступний день взводний, який примудрився не лише другим залізти в машину, а й одним махом перевести речі (сміливість не його сильна сторона) оголосив нам, що в штабі зробили помилку і замість гранат ргд нам написали рпг. В кількості 1600 штук. Подивились по парерах і подумали: в них 1600 протитанкових гранатометів (+5 зарядів на кожний за замовчуванням), та вони не те що роту, вони цілу танкову дивізію на металолом з цим перетворять. Ще б пак, 8000 пострілів!
Якби ж то це було правдою, але...
На щастя додивились помилку вчасно, бо гуляйполе зараз перетворюють на попіл. Ще й, як виявилось, бойову задачу виконали, бо орки в наступ тоді не пішли. Тепер наша бригада має репутацію відбитих на всю голову серед хлопців з 128-ї.
— Ви серйозно полізли на нуль без важкого озброєння? Проти їх арти і танків? Ви що безсмертні там в тро?!
Так панове, безсмертні і безстрашні. Ні разу не дурні. І ні разу не помиляємось в накладних. І гранати в нас не перетворюються в гранатомети.
Жодних помилок, лише безстрашність.
Написано в червні 22-го.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003090
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.01.2024
автор: Тост