Ми сьогóдні мáли б ї́сти —
Мáма так сказáла.
Вонá нам пообіця́ла,
А самá пропáла...
В хáті хóлодно і тéмно,
Всю́ди порожнéча...
Ї́жі в хáті áні крѝхти...
І ми ще малéча...
Трóє є нас у матýсі —
Хлóпчик і дівчáта.
Стáрший я, мені шість рóчків,
Сéстри — геть маля́та.
Жилѝ дóбре, все в нас бýло —
Кýри і корóва,
Кі́зка бýла і коня́чка,
І свиня́ здорóва...
Тáто був живѝй тоді́ ще,
Був крéмезний, гáрний,
Працьовѝтий, господáрник...
Мав кашкéт він фáйний...
Мáма нáша — то красýня,
Стрункá, гáрна, ні́жна.
Пам’ятáю її рýчки —
Тéплі, м’якí, ні́жні...
Та якóсь, однóго рáзу,
Бáтька застрілѝли
П'я́ні дя́дьки із рушнѝці,
Що мішкѝ носѝли...
То булѝ мішкѝ пшени́ці,
Що зібрáв він влі́тку,
А вонѝ мішкѝ таскáли
У свою́ кібі́тку...
Вимагáв їх не чіпáти,
І піти́ до бі́са,
Бо вонѝ не мáють прáва
В йóго хáту лі́зти.
Їм кричáв, що в ньóго ді́ти,
Зóвсім ще маля́та.
«Більшовѝцькими скотáми» —
Називáв їх тáтко,
Колѝ став їм на завáді —
Пóперек дорóги,
То отрѝмав в сéрце ку́лю,
Бо він — «враг нарóда»...
А пізні́ше знов прибýли,
Більшовѝцькі вбѝвці,
І забрáли всю худóбу
Ще й мукý з полѝці...
Пам’ятáю, як ридáла
Моя́ рі́дна мáти,
Бо прийшлá бідá у хáту...
Чим нас годувáти?
Ще прихóдили два рáзи,
Вбѝвці мóго тáта,
Все забрáли, нáвіть хýстку
З голóви у мáти.
Ті чортѝ забрáли ї́жу,
Що знайшлѝ у хáті,
Лиш квасóлі піввідéрця
Вдáлось врятувáти.
Бо поба́чивши в вікнó їх,
Мáти так зробѝла:
У кутóк з відрá зсипнýла,
І ряднóм накрѝла.
Вонá нас там посади́ла,
Ні́бито ми грáлись,
Та з сльозáми нас благáла,
Щоб не ворушѝлись.
Це вдалося. Не знайшóвши
Бíльше ї́жі в хáті,
Вбѝвці ві́ника забрáли,
Абѝ хоч щось взя́ти...
Вонѝ нам заборонѝли
Колоскѝ збирáти,
Що у пóлі залишѝлись
На землі́ лежáти...
А за це пообіця́ли
Мáти «посади́ти»,
У табора́х, що у Сибі́ру,
В кáторзі згної́ти...
Я́кось я ходѝв по двóрі,
Щось шукáв пої́сти,
Нóги прóсто підгинáлись,
Мýсив аж присíсти...
Та почýв розмóву мáми
З нáшим рі́дним ді́дом.
Говорѝли вонѝ тѝхо,
Щоб не чуть сусíдам.
Він мав хáту біля млѝну.
Це був тáтків бáтько.
Бáба вмéрла від хворóби,
Жив самóтньо ді́до.
Як у всіх в селі́, у ньóго
Теж харчí забрáли,
Але він десь мав «сховáнку»,
Про яку́ не знáли.
Він принóсив нам потрóху
Те, що бýло в ньóго:
Бурячóк, горі́х, морквѝну...
Щось на кшталт такóго.
Ми ж булѝ завждѝ голóдні,
Нам хоті́лось ї́сти...
Дід це бáчив і очѝма
Був на «мóкрім мі́сці»...
Що почýв я з їх розмóви?
Дід наш хвилювáвся,
На подві́р'я до сусíдів
Чáсто озирався.
«Не пускáй малѝх де-нéбудь,
Бóже збав лишáти...
Почалѝ дітéй ловѝти,
Крáсти та вбивáти.
Їх їдя́ть... Як це жахлѝво...
Що з людьми́ відбу́лось?
Та невжé, що вонѝ ж лю́ди,
В головáх забýлось?
Підмани́в одѝн малóго,
Замотáв в шинéльку,
І поні́с до свóго дóму...
Ось такá «качéлька»...
А малóму лиш три рóчки...
Ки́нулись шукáти...
Довелóся пі́сля всьóго,
Чéреп лиш ховáти...
Прóсто з’їв малý дитѝну,
В банякý зварѝвши...
Óдяг він хоті́в сховáти,
У печí спалѝвши...
Мóже все ж таки́ до мéне?
Нехáй бýдуть пóряд,
Рáзом я́кось веселі́ше,
Хоч навкóло гóлод...»
«Бáтьку, ні, не мóжна цьóго,
Прѝйдуть знов шукáти,
А знайду́ть ховáнку вáшу,
Бу́дуть відбирáти...
Так хоч трóшки щось даєтé,
Щоб не поспухáли,
І щоб ді́тки ці без ї́жі,
Геть не повмира́ли...
Я вже я́кось з нѝми бу́ду,
Не пущý нікýди,
Бýдем рáзом виживáти
На зло всім паскýдам...»
«Дóбре, дóню, Бог з тобóю,
Бережѝсь і ти теж,
Тобі́ щось потрíбно ї́сти,
Бо не доживéш...
Як ти схýдла і змарні́ла...
Бóляче за все...
Де ми, Бóже, провинѝлись?
І за що нам це?
Лю́ди мруть, немóв ті мýхи,
Пу́хнуть, жруть собáк,
Діточóк, старѝх і мéртвих
Вáрять в банякáх...
Бóже мій, зійшóв світ з глу́зду,
Люд як дѝкий звір,
Той крадé, а той вбивáє...
Стрáшно це... Пові́р...»
Пóтім він зайшóв до хáти,
До мої́х сестéр,
Пригостѝв їх, дав морквѝну,
Сльóзки з очéй стер...
Покрутѝвся, подиви́вся
І на стíльчик сів,
Розказáв цікáву кáзку
Про двох карасíв.
Він закінчѝв говорѝти.
Однá з них питáє:
«В тéбе, ді́ду, трóшки-трóшки
Хлі́бчика немає?»
Дід заплáкав, взяв на рýки...
Обійня́в малéньку...
Так сиді́в, а йóго сльóзи
Ще теклѝ довгéнько...
Дні минáють як в тумáні,
Вáжко нам усім,
В хáті мóрочно і тéмно,
Окрі́м бі́лих стін...
Ї́сти хóчеться пості́йно,
Сéстри тѝхо плáчуть...
Прóсять хлі́бчика у мáми...
Лиш сидя́ть, не скáчуть...
Мáма нáче постарі́ла,
Стрýнкість десь подíлась...
І в очáх її безвѝхідь
Мі́цно заселѝлась...
Вонá схýдла, обносѝлась,
Лéдве-лéдве хóдить,
Як примáра з тóго сві́ту,
По хатѝні брóдить.
А сьогóдні нам сказáла,
Що бýдемо ї́сти,
Бо вонá на щось рішѝлась...
Схóдить в «однé мі́сце»...
День минýв, її немає.
Ніч в наш дім спусти́лась,
Спáтки хóлодно і стрáшно...
Де ж вонá подíлась?...
Зрáнку теж її не бýло,
Сліз у нас немáє...
Я тримáтись нагагáвся...
Де ж вонá? Хто знáє?
Дочекáвся до опíвдня,
Сéстрам наказáв:
«Ви на піч і там чекáйте,
Я почимчикувáв...
Піду́ мáму пошýкаю,
Взнáю, де вонá...
Мóже, дід мені́ щось скáже
Кудѝ та пішлá...»
Їх лишѝв, підпéрши двéрі,
Ві́кна зачинѝв,
Пригадáвши всі страхі́ття,
Що дід говорѝв.
Я не йшов, менé «за ві́тром»
Ні́женьки велѝ,
Ні́би з дрéва листочóк
Вітри́ понеслѝ.
Скі́льки йшов? Не знáю нáвіть,
Лéдве-лéдве йшов,
Але рáптом при дорóзі
Дéщо я знайшóв...
Хýстка це булá. Матýсі...
Лі́тня! В холоди́...
Вся бруднá, але ріднéнька,
Бóже, відведи́...
Та, на жаль, бідá вже стáлась.
Пóряд був чийсь двір,
На двóрі її побáчив...
Пóряд якѝйсь звір...
Придиви́вся — не звір зóвсім,
А в рваннí якѝйсь...
Здичаві́лий і скажéний,
Не дай, Бóже, приснѝсь...
Неживá булá матýся...
Óчі догорѝ...
Звір тягнýв її в бік хáти —
Сѝли ще булѝ...
Я завмéр. Все стáло тéмним.
Зник світ навкругѝ...
Постоя́вши, впав без тя́ми...
«Мáмо! Поможи́...»
Трóхи згóдом — відкрѝв óчі,
Як цей світ не мѝл!
На рукáх хоті́в підня́тись —
Не хвати́ло сил...
Я лежáв... В думкáх «рвав глóтку»,
Бо вживý не міг...
На моє́ худéньке ті́ло
Пáдав бі́лий сніг...
Чýю, ї́де хтось «на кóнях»,
Тарабáнить віз.
Хтось гарлáнив щось весéле...
Зупинѝвся. Зліз...
Підійшлѝ до мéне двóє,
Як мішóк взялѝ́,
І на віз, немóв непóтріб
Прóсто кѝнули́...
Подиви́вся я навкóло —
Óчі «вилíзли»...
Везлѝ мéртвих. Їх збирáли
Прóсто по селі́...
Десь від жáху сѝла взялáсь,
Попросѝвся я:
«Я живѝй ще, я не мéртвий,
Зупинѝть коня́...»
А менí на це сказáв хтось:
«Ну, угомонѝсь!
Все однó на зáвтра здо́хнеш,
А мені́ возѝсь.»
Він до кóгось матюкну́вся,
Пі́сню затягнýв,
У якíй життя́ нелéгке
Ні́би проклинýв...
Я згадáв про мéртву мáму,
Про сестéр мої́х,
Якѝх я закрѝв у хáті,
Сирі́ток малѝх...
Як помрý — вонѝ так сáмо...
Колѝ дід при́йде,
Та побáчить, що закрѝто
І назáд пі́де...
Намагáвся я підня́тись —
Сѝли не булó...
Та від цьóго надзусѝлля
Все і «попливлó»...
Знѝкло все — свідо́мість, нéбо,
Лю́ди, віз, селó...
І зимá, і сніг пухнáстий...
Чóрним затяглó...
Я прокѝнувся від жáху,
Сéрце — «скáче кінь»,
Піт холóдний обливáє,
А на сті́нах тінь.
Подиви́вся я навкóло,
Бáчу — рýки, стіл...
На столí відкри́та кнѝжка,
Чай, що не допѝв...
Ледь від сну прийшóв до тя́ми,
Зрозумі́в усé.
Та полéгшено зітхнýвши,
Пригадáв страшнé.
ГЕНОЦИД — булá та кнѝжка,
В мéне на столí,
В Універі ми вивчáли,
Що пережилѝ...
Як москóвськії собáки
Мýчили люде́й,
І безжáлісно морѝли
Старѝх і дітéй.
Як у лю́дях породѝли
Вбѝвства стрáшний гріх,
Де дикýнством лю́дський рóзум
Гóлод перемі́г.
Божеві́льні, канібáли,
Вбѝвці, крадії́...
Це вонѝ з люде́й зробѝли,
В цій трагéдії...
Скі́льки жертв? Ніхтó не скáже.
Всі у небутті́.
Нізáщо булѝ убѝті
В мýках при житті́.
Пам’ятáймо нáше гóре,
Бýдемо людьми́,
І нехáй назáвжди згѝнуть
Кля́ті москалі́.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002524
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.01.2024
автор: jogasan