Край лісу на дубі, у старому дуплі жила синичка. Вона завжди весела, хитра і помітно смілива. Всі друзі, її так і називали - Сміленька. У дуплі, синички іще відпочивають а вона щоранку перша випурхне і радо присяде на гілочку, співає,
- Цвінь-цвірінь, цвінь-цвірінь, цвірінь, цвірінь, цвірінь.
Їй подобається співати, в цей час, здавалося що на який час і вітерець вщухав. Цю пісню слухає ліс і всі, хто у цю пору в ньому живе.
За кілька хвилин, вже поруч з нею друзі. Радо цвірінькаючи, розліталися у пошуках сніданку. Їли синички, хто що знайде. Хто комашок ловив, чи знаходив гусінь. А хтось із них любив поїсти зерняток, чи лісових ягід.
Добре й веселіше весною і літом, адже легше знайти харчі.
Сонечко сходило і заходило, минали дні і ночі. Усі синички-трудівниці, на зиму завжди роблять запаси. Ховають зернятка трав, соняха та ягоди у своїй схованці, чи у дуплі.
Давно минула весна, за ним і літо. Уже й пізня осінь, лякала прохолодою і затяжними дощами. Синички юрбою ховалися у дуплі. Інколи усім і місця не вистачало та синички не покидали подружку. Недалеко знайшли старе дупло білочки, там і ховалися від негоди. Вночі, щоби в дуплі було тепліше спати, тулилися одна до одної.
Одного ранку, синичка хотіла випурхнути з дупла. Та вона лише на мить висунула голівку, як на неї посипав білий-білий сніг. А вітер наче навмисно повіяв сильніше, здійняв сніг і сипнув їй у очки.
- Ой-ой та що ж це? Ух-ух, і чому так холодно стало, це напевно вже зима, - здивовано поцвірінькала вона.
Аж тут синичка пригадала, як мама їй про зиму розповідала. Але ж мама залишилася у іншому лісі. Їй стало трохи сумно, та пригадала мамині слова,
- Ти сама маєш вирішити, чи летіти тобі у інший ліс, чи залишатися зі мною.
От тоді вона й зробила свій вибір. Ні, все добре - подумала синичка: я справлюся, я вже доросла.
В цей день і поспіль ще декілька днів, зранку було холодніше, а вдень виринає сонечко. І під теплим сонячним промінням, частина снігу розтавала, і синички знову вилітали з дупла. Цілими днями у пошуках їжі, поки є можливість літати, щоб на довше зберегти запаси. Адже зима тільки прийшла, а попереду багато холодних, сніжних днів.
Вранці, Сміленька намагалася швидко поснідати, потім підбадьорювала подружок, біля дупла наспівувала любиму пісеньку.
Зимові дні короткі, тому синички, більше часу проводили у схованках. Одного ранку, Сміленька лише виглянула з дупла, як миттєво, всупереч її бажанню, сильний вітер здійняв її крильця і вона кубарем полетіла вниз. Опинившись у снігу, не втрачала надії вибратися, пробувала злетіти.
– Цвінь-цвірінь! Ой, як же холодно, що ж це я. Ні-ні, я сильна! Я звідси маю вибратися. І чого цей вітер такий злий? - цвірінькає пташечка.
Вона старалася випурхнути зі снігової облоги, і їй це вдалося зробити. Хоча ледь-ледь, але на першій же гілочці спромоглася втриматися. Вітер здіймав її пір’ячко, ніби спеціально намагався її кинути у сніг. Її лапки міцно трималися гілочки, у протистоянні з вітром, тіло ніби кам’яніло. Незважаючи на те, що їй стало трішки страшно, вона все ж не втрачала надії повернутися у дупло.
Раптово перестав йти сніг, а вітер, то ніби десь дівається, то зненацька віє з новою силою. Саме в цей момент коли вітер вщух, синичка перелітала з гілочки на гілочку, і нарешті сховалася у своєму дуплі. Розбудила подружок, попередила, що надворі знову випав сніг і віє занадто різкий, холодний вітер. Вони поснідали зернятами і знову занурилися у сон.
А Сміленька не вгомониться, випурхнула з дупла, всілася на найближчій гілочці. Кілька раз цвірінькнула, звернулася до вітру.
- Гей, сміливець, вгомонися, між снігів ляж, притулися… Будь добрішим і теплішим, розкажи, чому так злишся?
Але вітер знову налітав, хотів її скинути. Вона наполегливо, іще два рази повторила ті слова, надіялася, що все ж він її почує.
Раптово й справді, вітер вгомонився, почула його тихий шепіт,
- Та мені сумно, я один, тому й розгулявся. Як з неба лапатий сніг летів, було веселіше. А ти хіба не любиш літати?
- Цвінь-цвірінь! О, що ти?! Я дуже люблю літати, це ж так приємно, я відчуваю задоволення. Та й, як не буду літати, то пропаду. Мені ж щодня потрібно шукати харчі. Слухай, вітерцю. ти зараз тихенько вієш і мені не так холодно. А давай дружити. Щоб тобі не було сумно, я співатиму, а ти слухатимеш і мій спів потихеньку розвієш довкола. Усі хто в лісі будуть слухати, думаю їм сподобається мій спів. Знаєш, у інші пори року, я частіше співала, бо ж було тепліше. А взимку в лісі птахів значно менше та й холодно, тому, хто не полетів у вирій, рідше співають.
- Ну гаразд, у тебе й справді гарний голос, співай я послухаю. погодився вітер.
І синичка так зацвірінькала мелодійно, ніжно, що вітер зовсім притих.
Вона подумала, що він заснув. Та лише замовкла, він відразу протяжно, тихо їй прошепотів,
- Ой, як же ти гарно співаєш. І справді мені на душі стало трохи веселіше та й доволі спокійніше.
- Слухай вітерцю, а в мене ж і подружки є, вони теж гарно співають. Я їх покличу, почекай.
Через кілька секунд з’явилися синички і вони, одна перед іншою, заводили свою пісню. Вітер уважно слухав, був дуже задоволений, прошепотів,
- Ну гаразд, мені сподобалися ваші пісні. Я згоден щодня їх слухати.
- То ми будемо дружити? - запитала Сміленька.
- Так-так, будемо дружити. То зараз уже летіть, шукайте харчі. А завтра, я знову прилечу до вас.
Від того дня, у лісі спокійніше. Інколи, з хмаринок летіли сніжинки, чи сипав густий сніг, вітер не наважувався порушити своє слово. Він тихенько віяв, слухав пісню синичок і той спів, розносив по всій окрузі.
14.12.2023р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001787
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.12.2023
автор: Ніна Незламна