Прочитаний :  837
|
Творчість |
Біографія |
Критика
РОМАШКА ТИСЯЧОЛІТТЯ
І ромашками пахне волосся твоє.
І очима землі прозирають волошки...
Ще попереду - вічність. І час у нас - є.
Зачекай, не жени, пожалій мене трошки,
Сотниківно, Ядвіго з очима Явдошки...
Але відьма - жене! Пташка-трійка - кує!
Накувала...
Хрещатих моїх іменин
Вже не спинить це коло крейдяне зі звичок.
І попереду тільки курай і полин,
І життя - на зозулин один черевичок.
Як я легко купився
на привид коня,
На Савур на могилу з конем коло хати...
Тут русальських язичій любовне дання,
Ти в вінку із ромашок, і хочеш кохати!
А мені, ув евксинській моїй чужині,
Кожна ласка - немов материнська, отецька...
Не овечка, не пастир, а бачу в ці дні:
Ще мене виглядає й стоїть при коні
Осіянна печаллю княжна половецька.
Я ж лічив свої дні - як шпаргалки спудей.
Еллін, обр і касог, анн, русич, іудей -
Мов ромашковий цвіт, цвіт небесного знаку.
Я веслую, аж очі вилазять з орбіт.
Задля тебе живу вже дві тисячі літ,
Та з полону сирени прийду на Ітаку.
Степова Каліпсо, я дві тисячі літ
Обриваю літа, як ромашковий цвіт.
Я ж возносив тебе
до найвищих небес,
Я стелив тобі сніг для палкого злягання...
Впав на очі туман половецьких очес,
І була мені мить, кожна мить - як остання.
Я люблю це життя, це гріховне вино.
Я тобою вчарований, о чужино!
Знаю здавна-прадавна, що й ми не з Мальорки.
Архімедів важіль, і жіноче єство,
Твого тіла вогонь, ядра персь, їх литво,
І міжміжжя, міжгір'я круте торжество...
Діонісова крале, богине з гальорки!
Як ти плутала нас тут, у грішні ці дні,
Ти себе ані нас не жаліла нітрошки.
Ти мадонна геєни, сама без рідні...
Ну чого ж у сльозах твої чисті волошки?
Син при нас, ми з тобою, і я на коні...
Де Харонові сурми, й куди він гребе?
І кого він гукає - мене чи тебе?
Меморійна зоря, чи зоря-зоряниця?
Десь іржуть і глузують дурні лошаки,
А богиня - одна. І княжна, й кобилиця.
Стали прахом і каменем древні віки.
Проминули століття, як римські полки,
І на прах обернулася древня столиця...
А вона - як богиня під небом ріки,
У вінку із ромашок, - стоока й столиця!
Як ти знов владарюєш, коханко, жоно!
Наше плем'я - це обри. Пропало й воно:
Скам'яніли і м'язи, й слова чоловічі...
Я люблю тебе, грішну. І сам я не згірш.
І прощальний твій плач. І прощальний мій вірш.
Половецькі волошки заглянули в вічі.
Це хрещате злягання, жадання розп'ять...
Очеса в очеса половецькі стоять.
Так оддайтесь наостанку бодай печенігу!
...Але інше століття зозуля кує.
І ромашками пахне волосся твоє,
І восходить зоря віфлеємського снігу...
2001
|
|
