|
Злегка віяв прохолодний вітер. Жовте, руде й багряне листя зривав з дерев, кущів, часом підіймав його. Воно кружляло й стелилось до землі, наче Наталці встеляло дорогу. Йшла, по щоках витирала непрохані, гіркі сльози.
Здається прийшла, оглянула цвинтар. Довкола нікого, здаля бігла невелика чорна собака.
На могилу поклала червоні троянди, стисло в грудях, крізь ридання,
- Бабусю! Скажи… скажи мені, як далі жити? Скажи чому таке гірке кохання? Чому так боляче, аж відчуваю, як закипає в жилах кров? І хто придумав кохання і любов? Я в полум’ї згорю, неначе свічка, напевно в житті немає майбуття. Кому на цьому світі я потрібна? Скажи рідненька, чому комусь усе, комусь нічого? Як пережити знову зраду? Чи може в мене доля така? Але ж ще молода, хіба може бути кінець життя? А може це чиєсь прокляття?
Зненацька на якусь мить поривчасто війнув сильніший вітер. Не знати звідки, поряд з нею, наче торкнулася землі, пролетіла пташка, неподалік сіла на траву. Наталя замовкла, озирнулася довкола, витирала сльози, здивовано подивилася на сіреньку пташку. Та крутила головою, вже не високо злітала над травою й знову сідала. Вона з кишені куртки дістала зернята соняха, кинула в траву. Пташка придивилася, не наважилась клювати. Подала якийсь звук, крутила головою, зирила на неї. Від того погляду, аж мороз по шкірі, але кілька зернят поклала на долоню, до пташки протягнула руку. Від здивування округлилися очі, пташка сміливо сіла на долоню, раз-по-раз клювала. Перехопило подих, боялася поворухнутись, щоб часом не злякати це миле, земне створіння. А в думках не могла пригадати, що ж це за пташка, як її звати? Всі, до однієї зернини з’їла й злетіла, не високо над головою. Зробила коло й полетіла геть, здіймаючись то високо, то нижче над землею.
Подумала - дивина, що це було? Присіла на лавку, що поряд з могилою. Далеко заблудився погляд, перед очима спогади…
Їй було майже шістнадцять. В дитбудинку, вона з дитинства вважала, що рідні зовсім немає. Та одного разу запросила директриса, сказала, що її знайшла бабуся - Анфіса, мамина мама. І їй належить вирішити йти до неї, чи залишатися тут, до повноліття. Жінка здалася їй, вже й не такою старою, в білій сорочці, чорній спідниці, на вид не дуже примітна. Лише вишневого кольору намисто їй кинулося в очі. Сиве волосся виглядало з-під капронової хустки, ніжно рожевого кольору.
Здавалося весь світ перевернувся. Три роки поспіль з бабусею не розлий вода, щаслива.. За цей час вона повідала їй про матір, яка виїхала на БАМ. Лише одного листа написала їй донька, що все добре і навіть не залишила адреси. Вона не знала, що згодом донька приїхала в місто, народила дівчинку. Й покинувши її в пологовому відділенні, знову поїхала туди, більше ні слуху, ні духу. Тільки п`ять років назад зустріла однокласника дочку Юлю, вона була з нею разом, на тому будівництві. Та поцікавилася, як онучка, тоді бабуся дізналася, що в неї є онука. Розповідала, що після такої звістки ледь не потрапила до лікарні та дякувати Богу все обійшлося. Два роки оббивала пороги до дитбудинків, наполегливість все ж зробила свою справу. Наталка щаслива, що має рідну бабусю, а за маму декілька раз давали запит в росію, на жаль, відповіді не дочекалася.
Дівчина поступила до технікуму, закінчила « Бухгалтерський облік» працювала в бухгалтерії заводу. Там і познайомилася на прохідній з Миколою, він працював охоронником. Здавалося все було добре, побачення, квіти, кохання, згодом, через пів року одружилися. Та ніхто не міг здогадатися, що Микола любив гульнути, часом трохи випити, то нічого, а от з жінками любив пофліртувати. Одного разу вона раптово зайшла до підсобки, де й застала чоловіка з жінкою, як кажуть, на гарячому.
Розлучилися, пережила, все відійшло, рана трохи боліла та життя продовжується. Бабуся велику роль зіграла в її житті, завжди підтримувала, все наставляла на шлях істинний, щоб не спішила, навчилася розбиратися в людях. Потім її не стало. Пішла в той світ, залишила одненьку, як билинку. Ось, їй вже майже тридцять років і сама. І вечорами, прийшовши з роботи, хоч вовком вий, телевізор, кіт і вона. Вночі, інколи позирне на місяць й прошепоче,
- Ти одинокий, як і я та біля тебе зорі є, а де ж, коли буде в мене сім`я? Скажи, коли до мене, в двері хтось постукає?
Огорталася ковдрою, неначе від холоду, а поруч, Сіренький муркоче. Він ласки теж хоче, ніжно його погладить по спині, за вушком, всміхнеться і вже під муркотіння засне.
Перевела подих… озирнулася довкола, неначе зовсім одна тут, на цвинтарі. Тихо шепотіла,
- Бабусю, вибач, давно в тебе не була. Та хочу з тобою поділитись, я знову обпеклась… Так вийшло була на курсах підвищення, зустріла….
І неначе все перед очима; на зупинці стояв високий, чорнявий чоловік, у військовій формі. Позирав на годинник, раптом підійшов до неї,
- Вибачте, ви часом не знаєте графік роботи автобуса шостого маршруту, вже пів години чекаю, немає, чи може я запізнився й сам не знаю.
Зашарілася,
- Вибачте, я не місцева. Графіків не знаю та й мені на інший автобус.
Ось так познайомилася з ним. Представився Олександром, мав звання старшого лейтенанта, працював при Військкоматі.
Він проводив до технікуму, де були курси і після занять проводжав на квартиру, де зупинилася вона на час відрядження. Олександр був наче строгим і в той же час часто всміхався. Веселий, невгомонний, все розповідав про пригоди солдат на службі. Не був одружений, від військкомату мав однокімнатну квартиру.
Одного разу, після двох тижнів знайомства, запросив її до себе на чай. Та Наталя не наважилася, вже не той вік, позалицятися й розбігтися. Для сімейного життя, давно треба серйозних відносин.
Після курсів, він дзвонив їй на роботу по стаціонарному телефону. На Новий рік приїжджав, посиділи в ресторані, поспілкувалися. Наполегливо говорив, щоб запросила до себе та вона була непохитною. Коли проводжала, на вокзалі попросив її руки, вона не очікувала цього сказала що подумає.
Буяла весна…. Олександр по телефону просив, щоб приїхала до нього. Та вона все ніяк не могла вирватися з роботи.
Одного разу в бухгалтерію зайшов новий головний інженер, взяти якісь папери. Він рідко заходив та коли спілкувався з головним бухгалтером, весь час його погляд до Наталі, як в кота до сметани. Співробітники це помітили, інколи з усмішкою запитували, чи часом не вона його коханка. В кабінетах про нього ходили розмови, що має такий гріх, хоча й має сім`ю.
Цього разу він запросив її, щоб забрала в нього папери, всміхнувшись вийшов. Коли вона тільки зайшла в кабінет, як він попередив секретарку, щоб його не турбували. Його очі нагадували їй з фільму, якогось корейця. Вона присіла за стіл, сміливо підійшов до неї, поклав руку на плече,
- А що Наталю, розважимося сьогодні? Я пошлю тебе на пошту надіслати папери, сам тебе туди повезу, а потім на квартиру, чи може до тебе. Адже ти сама живеш, що скажеш?
Вмить почервоніла, в очах вогонь ненависті, ледь втрималася, щоб часом не загнути мата. Різко з плеча відкинула руку, поспішала до дверей,
- Ви , шановний, помилилися адресою. Я не дівчинка по виклику. Не той вік та і з ким йти, ще треба подумати, чи він вартий.
Вже в дверях почула гучний, демонстративно вульгарний його сміх, різко вийшла з кабінету.
Той випадок згадувала з огидою. Коли зустрічала його в коридорі, то він всміхався, примружував, досить і так вузькі очі. Вона ж не звертала уваги, вирішила, що на світі багато дурнів, хоч і займають високі посади.
І ось золота осінь. Зовсім недавно мала піти в відпустку та зненацька була перевірка з Києва, то ж не відпустили. Олександр чекав на неї, дзвонив щодня і дав адресу, можливо буде в цей час у від`їзді, бо навесні й восени роботи в Військкоматі завжди більше, адже призов у армію.
Їй повезло, всього два дні знадобилося для перевірки паперів. Ніяких неприємностей. Наталя радісно пішла в відпустку. Вона вирішила йому зробити сюрприз, приїхати зненацька, бо ж тільки вчора повідомила, що трохи затримується.
Осіннє ранкове сонце трохи іскрило поміж хмар. Прохолодно, хоча безвітряно. Наталя підійшла до п`ятиповерхового будинку, двері в під`їзді відчинені, відчула якусь тривогу в душі. Так, наважилася приїхати, хоче побачити, як він живе, а там… далі видно буде.
Кілька раз натиснула на кнопку дзвінка - тихо. Мабуть немає вдома та раптом відповів жіночий голос,
- Зараз, зараз, одну хвилиночку! Любий, ходи сюди, тут якась жінка, напевно кур`єр з роботи.
Наталя хотіла відійти назад та двері відчинилися. Перед нею стояла славна, білява жінка в домашньому халаті, з великим вирізом на грудях, було видно, що халат одягнений поверх нічного пеньюару. Олександр підійшов, побачивши її відразу зблід,
- Ти?
Розгублено дивився, не знав, що сказати. Він теж був одягнений в халат. Вона все зрозуміла, різко розвернулася, йшла до виходу. А він більше не зміг промовити й слова. Почула, як зачинились двері. В розпачі, відразу поїхала додому.
І ось відкинувши від себе спогади, поправила каштанове волосся на плечах, всі спогади тихо розповіла бабусі.
І вже гучніше,
- Ось, бабусю ти все знаєш. Особистим життям я можу тільки з тобою поділитись. Не знаю, чому таке життя. Мені здається я сильна та насправді слабка, хочу бути комусь потрібна. Хочу мати підтримку. Невже не маю права на справжнє кохання, бабусю?!
Раптом кілька краплин попало на обличчя, підняла голову догори. Невеличка сіра хмара наче зависла, стояла на місці, а вітерець час від часу від неї навіював ріденькі краплини дощу.
Вона вклонилася до могили,
- Все я піду, вибач бабусю! Гадаю ти наснишся мені, даси пораду, як жити далі.
Наталя повернула на пряму дорогу, яка вела до виходу цвинтаря. Вона побачила чорну собаку, яка крутила хвостом і бігла в її напрямку. І недалеко, десь в метрах тридцяти, позаду собаки, в чорному плащі йшов чоловік з парасолем.
Від спілкування з бабусею, відчувала полегшення на душі. Настрій покращився, вирішила відразу додому не їхати, зо дві зупинки пройтися пішки. Адже дощ тільки налякав, хмара майже непомітно та все ж поплила на захід, де скупчилися багряні й ледь рожеві хмари.
Біля воріт, зненацька почула, як хтось її гукнув. Озирнулася, чоловік в чорному плащі, високого зросту всміхався, поспішав до неї,
- Наталю ти? А, я думав помилився. Ти така славна, зачіску змінила.
Підійшовши ближче, він уважно дивився, неначе милувався нею. Вона зашарілася, не знала, що сказати. Легенька усмішка на обличчі і лагідний погляд.
- Ти, що не впізнала? Це ж я Славко! Черкашин, з паралельного класу, - гучно й піднесено випалив він.
- Ох і красуня стала! В таку не гріх було би закохатися та напевно заміжня, є сім’я, - продовжив він з гарним настроєм, намагався зазирнути в очі.
Наталя зупинилася, глянула із сліпучою посмішкою,
- Ну досить, ти все одно, як школяр, компліменти даруєш, залиши для дружини, а то приревнує.
- Це окрема тема. Давай зайдемо в кафе, якщо не дуже спішиш, - весело запропонував.
- Ну гаразд, я у відпустці, маю час. І вдома на мене ніхто не чекає, - сказала спокійно, трохи замислившись.
В кафе не людно, тихо грала лірична музика. Під звучання повільно крутилася підвісна дзеркальна куля, яка світиться, переливається різними кольорами. Було дуже комфортно. Він замовив вино й цукерки, вона з цікавістю спостерігав, не заперечувала. Їй хотілося розвіяти самотність, яка її останнім часом дуже бентежила, не давала спати.
Вони спілкувалися, пригадували школу. Їй так легко, добре на душі,, шкільні спогади неначе повернули їх в юнацькі роки. Вона так захопилася в розмові про школу, що вже називала його Славком, усміхалася. А в очах замерехтіли веселі іскринки, він це помітив й ніжно взяв її руку,
- Ну ось, ти зараз така, як колись. Що тебе хвилює, бентежить? Поділися, на душі стане легше. Адже ми з тобою разом йшли з цвинтаря. Туди ж загалом йдемо поділитись сокровенним.
Трохи схиливши голову до столу, розповідала про зради, які їй було важко пережити. На якийсь час замовкає, її погляд не стояв на місці, все десь бігав, неначе відшукував щось і знову говорила. Закінчуючи розмову, підкреслила, що втратила довіру до чоловіків. А потім схвильовано сказала,
- Та ні, ти тільки не подумай, що я хочу, щоб мене хтось пожалів, зовсім ні! Просто думаю чому така доля, комусь все, а комусь нічого.
- Гадаю тобі не буде цікаво почути приблизно те, що ти розповіла мені. Правда, мене спіткало таке один раз та гадаю цього достатньо, щоб зробити рану на все життя. Та все ж я себе відчуваю сильним, здатним загоїти рану, життя продовжується, треба жити. І тобі скажу, ми молоді і у нас ще все попереду. А давай розважимося, подивись, он пара танцює, давай згадаємо випуск, - він простягнув до неї руку.
Наталя почервоніла, відвела погляд в сторону та все ж встала.
Неначе свято, піднесення душі в світ танцю. Вона забулася, примружуючи очі від задоволення, ледь торкалася його руки, не поспішала кружляла в легкому вальсі. Він обережно вів її, підтримував неначе скарб, а серце так шалено стало битись, що вже подумав, що вона почує, З неї не зводив очей,але танець закінчився.
До столу повернулися, як діти, із задоволенням дивилися один на одного. Пуста пляшка, кришталеві бокали на столі, сяяли від дзеркальної кулі, їм обом, це нагадало випускний бал. Офіціант, всміхаючись приніс морозиво.
- Ми з тобою, як колись після випускного, пам`ятаєш? - вона зазирнула в очі. Р
Раптово почервоніла від його погляду, той блиск в очах, прямий погляд неначе діставав до серця, раптом так стало тепло, взяла його руку,
- Дякую тобі, за цей чудовий день і за танець. Я так давно не танцювала, ти мене приємно вразив, здається зовсім не змінився. І не дивись на мене так пронизливо, будь ласка.
- Та що ти! Розумієш, ти мені подарувала миті щастя, ось тут, зараз. Я себе таким щасливим давно не відчував. Сьорбнув останнім часом, як кажуть гарячого борщу, теж ошпарився окропом, як і ти. Та ще є дві причини, які похитнули моє життя. На цвинтарі, не тільки бабуся, яку ти знала, минув рік, як на машині розбилися батьки.
Він хвилювався, голос тремтів, трохи зблід, відвів погляд та все ж продовжив,
- Мій старший брат живе в Києві, я тут сам, один. Зараз я не в форму одягнений, в цивільному та я ж насправді молодший капітан судна, допіру повернулися з полону. З Нігерії, було непорозуміння з товаром, майже три місяці тримали судно. Та дякувати Богу все з’ясувалося. Я давно живу в Одесі, а тут квартира батьків. Ми часом з братом разом тут, а коли й поодинці, як виходить. В нього там квартира, сім`я, а я більше в плаванні, приїжджаю сюди раз чи два на рік.
Вона уважно слухала, все ще двома руками тримала його руку,
- Прийми мої співчуття. Не розчаровуйся в житті, все владнається, ти вартий того. Гадаю буде все добре. Знаєш, я з часом задумуюся про своє життя, бере відчай та ось вислухала тебе, ні мабуть все це не вірно. Ми насправді ще молоді, щоб впадати у відчай, так не годиться.
Запала тиша, кожен думав про своє…
В кафе зайшла весела компанія, гучно розмовляли, сміялися.
- Мабуть нам пора, - запропонувала Наталя.
Вечоріло…здалеку темно-сіра пелена неначе спускається до землі. Легка прохолода огорнула тіло, позирнувши на небо, здригнулася,
- Ось-ось, буде дощ, давай швидко до автобуса, напевно не встигнемо, - проговорила, взявши його під руку.
По обіч дороги стояло таксі, водій дрімав, голова схилена на кермо.
В’ячеслав постукав по капоту,
- Друже! Виручай, бо зараз змокнемо.
З вікна машини, вона задивляється на дорогу, він поряд спостерігає за нею Йому не хотілося розлучатися та все ж вирішив зробити паузу, щоб розібратися в собі.
Мжичив прохолодний дощ. Кілька хвилин в дорозі і вони біля її будинку, не поспішаючи, під руку, провів до вхідних дверей.
- Перед тим, як буду їхати, я навідаюся до тебе.
Раптом устами доторкнувся до пальчиків правої руки,
- Гадаю ти не проти?
Зашарілася, від несподіванки гупало серце, не могла вимовити й слова, тільки кивнула, відчиняла двері.
Він, як хлопчисько заскочив у таксі , водієві назвав адресу. Думка, як стріла - ох бентежить вона мене, бентежить, а може з нею я віднайду спокій? Може дасть згоду бути зі мною та й забрати в Одесу. А що далі? Чи здатна народити дитя? Хто знає, яке в неї було життя?
Схаменувся, як таксист сказав, що вже приїхали.
Тим часом, Наталя зачинивши за собою двері квартири, зупинилася перед дзеркалом, буяли емоції, не знала куди себе подіти, випалила,
- « Свет мой зеркальце скажи, да всю правду расскажи. Ти одно знаєшь секрет, кто полюбит меня, иль нет?»***
Розставивши руки, покрутилася два рази, пританцьовуючи підійшла до ліжка, впала ниць. За мить, піднявши голову догори, звернула увагу на фото бабусі.
Сльоза котилась по обличчі, і в думках зверталася до неї. «Якби ж ти була поруч, то мені було б легше. А може ти наснишся, підкажеш, як далі жити? Адже ти знаєш, чи буду я щаслива чи ні. Ти завжди мене підтримувала, хоч і багато я в житті наробила помилок.» З думками спостерігала за дощем, який, то мжичив, то хлюпав сильніше, вкрилася ковдрою, заснула.
Перед нею, яскравий літній день. Широка дорога, по обіч якої колосяться хліба, по них червоні маки. Вона неначе іде по тій дорозі, піднімає голову до неба, а воно блакитне, зовсім безхмарне. Раптово по дорозі, перед нею розстеляється вишитий рушник, чує голос бабусі,
- Наталочко…. це твоя дорога! Йди впевнено по ній, не бійся, все буде добре. Це твоя доля, сміливіше, впевненіше йди, повір йому, ти будеш щаслива.»
Здригнулася, відкрила очі. Біля обличчя мурликав Сіренький, лапою торкав волосся. Вона потягнулася й трохи сердито,
- Ото сон! Такий сон перебив! От бешкетник! Їсти хочеш…..
В’ячеслав не взяв її номер телефону і свій записати не запропонував. Два дні Наталя не могла оговтатися після зустрічі, всі думки про нього.
В шафі перебирала речі, згадувала сон. Вона чомусь вірила снам, особливо коли снилася бабуся. Можливо піти на той рушник, а якщо вже пропонує, як кажуть, кинусь у вир головою. А, як знову ошпарюся? Та ні, тоді б не наснилося так, таке хлібне поле, колоски налиті. Підкрадався сумнів, то ж вві сні не бачила бабусі, тільки чула її голос. Роздумувала, адже з ним так легко, тепло, погляд ніжний, ласкавий. Нехай би той сон став реальністю, можливо й справді з ним буду щаслива.
За вікном ледь-ледь світліло… не могла спати цієї ночі, навіть не читається. О другій годині, накинувши махровий халат, вийшла на балкон, вдивлялася в ніч, рахувала зорі. Якесь дивне передчуття, сьогодні має щось статися.
На годиннику десята… вона дивилася телевізор. На кухні свистів чайник й одночасно почула дзвінок у двері. Розгубилася, сама не знала чому, на ходу причесала волосся й вже спокійно відчинила двері.
В руках В`ячеслава червоні троянди, не три і не п'ять, а великий букет. Вона побачивши його в костюмі капітана почервоніла, посміхнулася, не могла приховати радості, але мовчала. На якусь мить обоє завмерли, дивилися один на одного.
- Наталко! Добрий день! Може не виженеш? Це тобі, - хвилюючись, не поспішаючи сказав, поцілував у щоку.
Він бачив її щасливі очі, взяв за руку,
- Ну, що запросиш, чи проженеш?
- Вибач, я трохи розгубилася… такий букет! Мені ніхто таких не дарував. Дякую! Заходь-заходь! У мене саме закипів чайник, то ж проходь, нікого немає, я ж одна, не соромся.
Він зазирнув на годинник,
- Так Наталко, у нас часу обмаль. Сьогодні треба все встигнути, буду говорити, а ти слухай. Я взяв білети до Одеси на завтра. У нас є доба все вирішити.
Дістав коробочку з каблучкою, став на одне коліно,
- Наталочко! Будь мені дружиною! Ти пробудила в мені ті почуття, що були, ще в школі. Я кохаю тебе! Я обіцяю не зраджувати, поважатиму твою думку, берегтиму тебе!
Він дуже хвилювався, трохи зблід, рука з каблучкою ледь-ледь тремтіла. Вона відчула до обличчя прилив крові, гучно билося серце.
- Я згодна, - тихо проговорила.
- І у нас будуть діти, Наталочко, ти не проти? Схожі на тебе і на мене, - випалив він, дивлячись прямо в очі.
Вона неначе соромилась, почервоніла. Він зазирав у очі, намагався піймати її погляд, щоб розпізнати чи щиро, чесно відповість, чи в них є та іскра кохання?
- Гаразд, тільки двоє, не більше, бо не такі ж вже з тобою молоді.
Він підняв її на руки, крутнув, поставивши на ноги, цілував.
Після поцілунків пили чай. Розмовляли, будували плани на майбутнє, весело обговорювали від`їзд.
Коли він пішов, цілувала фото бабусі, поклала у валізу, в думках розмовляла з нею, просила благословення. Потім з годину сиділа на дивані, неначе закам`яніла, вкотре згадувала рідненьку. Перед очима той день, як побачила її вперше, коли вона прийшла за нею в дитбудинок. Солоне відчула на губах, навіть не помітила, що сльози текли по щоках, тихо вголос,
- Ну добре, бабусю, треба поспішати, багато роботи.
Час пролетів у клопотах, думала, як добре, що у відпустці, збирала речі.
В’ячеслав вдома теж збирав речі. Він радів осені, тішився, що зустрів її, що не відмовила.
Цю ніч, Наталя добре спала, навіть нічого не снилося. Кіт, як завжди спав біля неї, на диво, теж тихенько.
Ранок… за вікном легкий сірий туман накрив напівголі дерева й кущі. Осінній пейзаж її не засмутив. Потягнулася в ліжку, всміхнулась, погладила кота,
- Ну, що гайда, підіймайся, будемо збиратися.
Кіт потягнувся, замуркотів біля шиї, терся об бороду,
- Ну досить ніжитись, тепер будеш лише охоронцем, буде мені з ким ніжитися в ліжку.
Дзвінок у двері.
Він стояв перед нею всміхнений, щасливий, в одній руці валіза, в другій три червоні троянди. Привабливий погляд, ніжний, теплий,
- Доброго ранку!
Поцілунок у щічку,
- На нас чекає таксі.
На ходу пили чай, спішили…
Спішили йти по одній життєвій дорозі. Вона усміхалася, дякувала долі в надії, що буде щаслива, що відтепер в неї все буде добре.
В’ячеслав тримає її за руку, відчуває хвилювання, легеньке тремтіння, дихання. Йому так тепло на душі, спокійно, зрозумів, вона до нього не байдужа.
Таксі їхало до аеропорту. Осіннє сонце, мерехтінням променів ніби проводжало їх у нове життя.
***- російською мовою
Вересень 2017р
ID:
759146
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.11.2017 09:04:49
© дата внесення змiн: 04.08.2025 15:24:01
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
!!!
Забираю в обране! 
