Ріка, яка витікає нізвідки – ніколи й немає кінця,
Птахи, які відлітають в нікуди – не мають й куди повернутись,
Серед усіх почорнілих облич, лише холод твого лиця,
І зима…Врешті й зима не більше, ніж просто лютий.
Крижини Прип’яттю, наче екзема шкірою,
Брудно мігрують разом з тілами птахів, що залишились,
Віра, чи те, що Ви усі просто називаєте вірою,
Не більше, ніж крик, який обрамлений тишею.
По весні як розквітнуть підсніжники,
І патологи повиходять палити цигарки на вулицю,
Темним шляхом по маршруту у вічність із Ніжина
Їде туга моя, і скелетом до мене тулиться.
Перші кулі настигнуть тебе ще не раненим,
Оцинкована ртуть розіллється по тобі тверезому,
Кількість рубців повинна лишатися парною –
Правда вібрує між двома широкими лезами.
