Коли я був маленький, то дуже любив Новий рік. Самі подумайте –запах ялинки, мандаринів, кольорові вогники, петарди, подарунки… Та, напевно, всі люблять Новий рік. Хоча, не всі…
Колись розказував мені мій дід, що десь у лісі живе Сірий Лупень, який не любить всі свята, а Новий рік взагалі ненавидить. Не знаю, з яких це причин, можливо, тому що в нього не було жодного друга чи родича, які б дарували йому подарунки; а можливо тому, що за кількасот кілометрів навкруги не було жодного магазину чи риночку, де можна було б купити мандарини, цукерки та інші ласощі.
Він жив на високій сосні, яка була стара, товстенна та дуплиста, на самій верхівці у великому дуплі, вимощеному пухом, мохом та старою курткою, що ненароком впала з вертольота. Він був чаклун у п’ятому поколінні, і часто робив якісь гадості людям, дивлячись у свій чарівний шар, який, помираючи, залишила йому його бабця-віщунка (ото такий, знаєте, є у баби Яги).
Кожного року перед новорічними святами він вигадував якісь пакості – то викликав таку завірюху, що анічогісінько не було видно на відстань витягнутої руки; то насилав зливу, яка змивала на своєму шляху святкові машини з подарунками; то ламав колеса в електричок і багато людей святкували Новий рік на півшляху до своїх рідних та близьких десь у полі чи лісі.
Проте жодного разу йому не вдавалося вкрасти у людей гарний настрій, відчуття свята та доброзичливе ставлення один до одного. І от цього року він вирішив це зробити. Не в тому смислі, звісно, щоб вкрасти посмішки з облич людей, бо, хоч Лупень і був чаклуном, та це йому було не під силу. Ні, він просто вирішив викрасти всі ялинки і сосни, аби людям не було куди вішати новорічні прикраси. «І тоді свято не вдасться», - вже потирав він рухи, посміхаючись єхидною посмішкою у свою сіро-зелену бороду.
Як, спитаєте ви, він може примусити зникнути всі хвойні дерева, адже в лісі їх так багато? А він і не думав їх красти, він задумав зробити так, щоби всі хвойні дерева просто зникли, тобто стали невидимими – адже він недарма чаклун!
З самісінького ранку він взявся за свої брудні справи – зарядив чаклунську кулю, напрасував свій найновіший костюм з балабончиками, запасся кавою та бутербродами і відкрив чаклунську книгу.
Не знаю, довго чи не довго читав її Лупень, та тільки вже на половині земної кулі ялинки, туї, сосни, модрини та навіть ялівцеві кущики ніби розчинилися в повітрі, не лишивши навіть тонюсінького листочка-хвоїнки.
А тим часом десь тут у лісі жив Зайчик (тут мій дід показав за вікно, і я побачив, як з під широкого пологу лісу виглянули спочатку білі вушка, потім чорний ґудзик-ніс, а вже потім і сам Заєць. Він хвилинку постояв, подивився на нас крізь вікно і знову зник у лісі. Мені навіть здалося, що він нам посміхнувся, хоча я не впевнений, що зайці взагалі уміють посміхатися…).
Коли зникли ялинки, він дуже злякався, а особливо його злякало те, що, коли він оглянувся, ліс ставав полем просто на очах – всі хвойні зникли! Проте, у повітрі все одно стояв запах хвої. Зайчик нічого не зрозумів, тому вирішив піти до Сови, яка була найрозумніша у всьому лісі і могла щось йому порадити.
Сова справді була дуже розумною. Вона завжди ходила (і літала) в окулярах, у теплій хустині та з блокнотом під пахвою. Крім того, вона була в сьомому коліні родичкою лісової відьми, що знала про все на світі. Саме до неї і повела Сова Зайчика.
Відьма тільки розвела руками, оскільки для неї також було нічогісінько незрозуміло, проте запевнила, що щось-таки буде намагатися зробити в цьому напрямку.
Тим часом свято наближалося і його наближенню ніхто не міг завадити. Побачивши пропажу ялинок, сосен та інших хвойних, люди заворушилися. Ніхто не хотів святкувати свято без його основних реквізитів, тому настрій у всіх погіршувався.
Було вже 31 грудня, коли відьма прислала Зайчику звісточку, де розказала йому про ситуацію.
Зайчик послухав та пішов до свого знайомого хлопчика, якого звали Миколка. Там він побачив, що хлопчик дуже засмутився через те, що ялинка, яку два тижні тому тато приніс з лісу, зникла. Розібравшись у фарбах і вимазавши лапи наскільки йому дозволила совість та кольорова гамма, Зайчик забрав в зуби пляшечку із зеленою гуашшю і сів перед Миколкою.
- Ой, пухнастику! – здивувався Миколка, - чого тобі? Малювати хочеш? Давай, помалюємо! – аж зрадів хлопчик такому повороту справ.
Проте Заєць пляшечку не віддавав, а невпевнено позадкував до куточка, де раніше стояла ялинка.
- Зайчику! – вже розійшовся Миколка, - давай малювати! Віддай мені пляшечку!
Підійшовши майже впритул до кутка, Зайчик поставив пляшечку на підлогу, а коли хлопчик взяв її в руки та розкрив, обережно стукнув по ній лапкою, від чого майже половина її вмісту вилилася на те місце, де стояла ялинка.
- Ой! – вигукнув Миколка, поставивши пляшечку і плескаючи в долоні, - ялинка!
І справді, на тому місці, де ще хвилину тому зяяла пустота, тепер було видно ялинові гілки. Радіючи такому щастю, Миколка схопив Зайчика і пляшечку з фарбою і побіг надвір. Там він заходився обливати ялинки зеленою фарбою і розказувати іншим про своє відкриття. Вже скоро місто знову сяяло зеленкуватими відтінками зеленки, балончиків графіті та просто зеленою гуашевою та акварельною фарбами. Від цього всім людям стало радісно і вони заходилися танцювати новорічний хоровод просто перед центральною міською ялинкою назло Сірому Лупню.
Він, до речі, в Новий рік, завдяки своїм пакостям залишився без своєї сосни, бо зеленої фарби в нього не було.
- Ось так! – казав мені дід, вкладаючи спати, - тому завжди треба бути добрим і не робити пакості. Бо, як кажуть, ритимеш яму іншому, а сам в неї впадеш…
А коли я заснув, то снились мені і Сірий Лупень, і Зайчик, і Новий рік, і хороводи, що кружляли між різнокольорових ялинок, і мій дід Микола…
ID:
393362
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.01.2013 21:36:31
© дата внесення змiн: 17.01.2013 21:36:31
автор: Кот Єльпітіфор
Вкажіть причину вашої скарги
|
