|
Зимовий вечір… він так приходить рано. За вікном завиває вітер, мабуть буде метелиця, думав Роман. Треба зачинити курей, ще вночі щось залізе та хто знає, ще вдавить, як колись.
Ось так, живе з думками три роки поспіль, хоча, ще й не старий, минуло п’ятдесят. Дружина, після хвороби пішла в інший світ. Інколи, як надворі, кине погляд до небес і вкотре скаже, - Чому доле так? Навіщо так рано її туди забрав від мене?
На віях непрохані сльози.
А діти…. син і донька вже давно одружені. Бог дав їм кожному по синові і дочці. Кажуть щасливі, нехай живуть. Разом мають якийсь бізнес по кондитерській справі. Тішився, що дружні, а вони й правда не лукаві, з дитинства знаходили спільну мову. В усьому довіряв їм, вважав недоречним лізти в їх відносини. Шкода, що рідко приїжджають та відразу, в душі їх виправдовував, важке життя, що сказати. Хіба це життя, це виживання.
Діти з онуками, до нього навідувалися раз на рік, влітку, коли день народження, привезуть подарунків, розцілують. Іще на один день залишаться, щоб на цвинтар сходити. Весь час поспішають, кажуть роботи непочатий край й в обіймах тихо слова,
- Тату бувай,- сльози на очах, - А може нарешті поїдеш з нами?
Вкотре до них всміхнеться,
- Та я те… ще ж не старий. Навіщо буду заважати, ви молоді живіть, насолоджуйтеся життям, виховуйте діточок. Для вас зараз такий скрутний час, в Києві школи кращі, інститути є. А що село, з кожним роком більше занепадає, що молодим тут робити?
Вони гайда, по машинах, лише пил услід. В дорогу перехрестить, розхвилюється, як завжди та ховає сльози.
Надворі розгулявся вітер, в трубі, аж завивало. За вікном сипав густий сніг, раптово, під дійством вітру, пасмами летів до землі й інколи припадає до віконного скла. У пічку підкидав дрова, вони тріщали, іскрили, веселіше гудів котел.
- Ну от і добре, - сам до себе.
На стільчику, біля котла, грівся кіт, від задоволення, аж розтягнувся, а його хвіст час від часу колихався, як колиска.
- Ну, що? Відгуляв, наївся, помився? То добре, тепер й мені слід себе привести в порядок. Що скажеш на ніч голитися, чи ранком?
Не знати для чого в кота запитав, це було так, за звичкою. Адже знав, що нічого не відповість, може лише потягнеться кілька раз, вкотре примружить очі, чи їх відкриє й знову задоволено закриє.
Вкотре поглянув на нього, копошились в голові думки-оси, йому добре, два дні була гарна погода, світило сонечко яскраво, повіяло весною, вигулявся, не являвся додому. Лише за вікном линули котячі весільні пісні. Мене б хто хоч раз за чотири роки зігрів й обійняв. В селі немає таких, одиноких жінок, всі старші, ще й набагато років. Нехай би вже швидше весна, тоді б я всівся на свого трактора-коня й по полях до пізньої осені. Кивнув рукою, що це знову в голову лізе, по жилах відчував, гаряча кров заграла, в душі сам себе сварив.
Велике дзеркало в шафі, припало пилом.
- Так-так, щось у мене не все до ладу, треба протерти, здається тільки вчора скрізь прибирав, чи забув про нього? Ще ж не такий старий,- хитав головою,
- Рано розум втрачати, ой надто рано.
Уже поголився, виконав всі вечірні гігієнічні процедури, ледь-ледь покропився одеколоном. Є в нього дезодорантів всякого запаху, це діти так стараються, кажуть для настрою, щоб молодість в душі відчував.
Дочка часто заводила розмову, можливо, ще одружися, а воно ж трохи соромно перед дітьми, хіба в такі роки хтось закохується? Хоча знаходяться пари, як побачиш по телевізору, вік ролі не грає. Хто знає, яка доля, чи сам буду доживати, чи знайдеться якась. Все там, на горі вирішиться, серед зірок, чи знайдеться, ще якась одинока зірка, яка розділить зі мною останні роки мого життя.
Надворі світало, хурделиця вщухла, виглянув у вікно. Довкола білосніжно, над пагорбом молодий місяць, до нього немов всміхався. А поряд мерехтіло кілька зірок, далі виднілись підсвічені сяйвом хмари. Оце зима, краса!
Включив телевізор, усівся зручно на дивані. Після новин, почався фільм. Перший сюжет роздратував, показали вбивство чоловіка.
-О! Знову ці страшилки! - сказав знервовано.
Переключив на канал ТЕТ, а там програма «Віталька», Той молодик, визивав усмішку, такий худий, здавалося немічний, а поводився, як справжній мачо. Тиснув молодих жінок, гладив оголені ноги, цілував пишні перси. Він вже знервовано встав з дивану, виключив телевізор. Раптом почув гавкання собаки, стук у вікно. Похапцем підтягнув спортивні штани, на майку накинув куртку, вийшов на веранду. Коли включив світло, здивувався, побачив жінку в біленькій в`язаній шапці, обличчя майже не видно, до очей закрите сірим шарфом. Вона топталася на місці,
- Романе, що не впізнав? Доброго вечора!
- Галю ти? Ти звідки й куди в таку пору? В тебе, щось трапилося? Заходь-заходь, років п`ять з тобою не бачилися, - здивовано роздивлявся її. Ледь хвилюючись запропонував,
- Проходь, не соромся, ми ж свої, як-то кажуть.
Допоміг їй зняти пальто, швидко прибрав деякий одяг, що лежав на дивані та на стільцеві.
- Розумієш… машина заглухла, двигун не заводиться. Тут, недалеко, кілометра два від села. Вчора приїхала в Мартинівку за картоплею, за консервацією, був же такий гарний день, вирішила заночувати. Не поспішала, хто знав, що погода зіпсується, думала до містечка доберуся поки стемніє. Та не так сталося, ці десять кілометрів до вас добиралася всі п`ять годин, три рази машина зупинялася. І все в ній є, бензин і вода та чомусь сказилася. Як на лихо, хоча би хтось їхав чи в одну сторону, чи в іншу, нікого. Ночувати побоялася, думаю задубію. Пригадала вас, адже разом вчилися в школі, хоч й різниця два роки. Ми ж і так не раз бачилися з Оксаною та й з тобою у школі на зустрічах однокласників, ніколи не цуралися.
Перевела подих озирнулася по хаті, в одну кімнату двері зачинені. Тихіше запитала,
- А вона, як зараз? Мабуть спить, хоча б не розбудити. А я на радощах, що зустрілися розбазікались, то ж давно не бачилися. Багатенько часу минуло. Пригадую, я тоді саме з Києва, від сина приїхала, прийшлося з онуками побавитися.
Галина помітила, як змарніло його обличчя, опустив голову,
- Давай знімай чоботи, швидше ноги зігріються, чаю поп`ємо, поговоримо.
Вона зняла чоботи, він побачив промоклі шкарпетки.
- Ого! Та ти ж ноги промочила, як це ти умудрилася?
Жінка трохи зніяковіла, розчервонілась, поправила підстрижене волосся,
- Та ні, це колготки. Тож машину товкала та й попав сніг. Такі ж скрізь кучугури навіяло, місцями по коліна, що ледве пройдеш.
Двигнувши плечима, посміхнувся.
- Ну це зняти я тобі не допоможу. Ти вже сама, я вийду. Принесу води, попар ноги, все тобі розповім, як давній подрузі, з якою колись в школі «вишивали» на танцях, - сказав веселіше й шмигнув на кухню. У мисці парувала вода. Роман підливав воду, поглядав, то на її ледь прикриті коліна, то на обличчя. В тілі відчував чоловічу силу, ледь стримував бажання близькості. По спині бігали мурашки, гучно билося серце, ховав погляд, витирав спітніле обличчя. Чоловік здоровий, вгамувати почуття є сила волі. То на неї дивився, то на дно склянки з чаєм, не поспішаючи, розповідав про дружину. Галина слухала його, маленькими ковтками пила чай, насолоджувалася запахами м`яти та чебрецю. Закінчивши розповідь, запала тиша… кожен думав про своє. Роман намагався відводити від неї очі, щоб не так було видно його хвилювання. Роїлися думки, пригадував молодість.
Галина шокована тим, що Оксани вже немає. Вона знала, що вони разом жили дружно, ніколи ні від кого не чула, щоб Роман гуляв, чи колись бився, пиячив, чи ображав дружину. Так, то було її щастя, але, на жаль, коротке. Чому такі долі, їй би жити й жити.
Тиснуло в горлі, пригадала свого чоловіка, з яким майже відразу розійшлася, після пологів. Пиячив, до неї протягнув руки. Що вона з ним хорошого бачила в житті? Навіть й після розлучення три рази просився, прощала та спокійним життя, було лише на декілька днів. Добре, що в Києві жила старша сестра, вона допомогла влаштуватися на роботу, двірником. Дали однокімнатну квартиру, там й виховувала єдиного сина, який зараз працює в поліції й живе в тій же квартирі. Син віддав їй свою стару машину, собі купив іномарку. Вона в районному містечку купила однокімнатну квартиру, ближче до рідного дому. Тепер його має за дачу, то ж краще самій вирощувати овочі та фрукти, чим купувати на базарі. З двірників давно пішла, погіршилося здоров`я. Вона, ще відразу після школи закінчила курси крою та шиття. Майже все життя шиє одяг для чоловіків й жінок, гарна майстриня. Завдяки цьому живе більш-менш не так скрутно, ще й допомагає сину.
Вона так поринула в спогади, що не помітила, як Роман взяв рушник, присів біля неї,
- Ну, думаю вже зігрілася. Давай витру ноги.
Миттєво почервоніла, крутила головою, замахала обома руками,
- Ой, що ти… що ти! Господь з тобою!
Він легенько поклав руку на плече, ніжно заглянув в очі,
- Ну, що ти, хвилюватися не варто. Ми ж не діти, гадав тобі буде приємно. А якби допоміг та позалицятися б трішки?!
Від почутих слів округлилися очі, ледь всміхнулася,
- Ой, Романе скажеш таке. Мене, аж у жар кинуло, ти ж знаєш скільки років сама, як ти кажеш, ми ж не діти, все розуміємо.
За мить хитро поглянула,
- Ну добре, тоді залицяйся. Я б щось перекусила, після чаю, аж засмоктало в шлунку. І якщо можна, включи телевізор.
- Боже який я бовдур, ти ж голодна, звичайно, скільки ж часу пройшло, як ти із села. Зараз одна мить, в мене домашнє вино є, вип`ємо за зустріч.
З легким хвилюванням в душі, на кухні різав сало, ледь не врізав пальця. Що, це зі мною, що за вечір невже це мій шанс? Це ж треба! Здається й місяць не уповні, щоб в голову лізли такі думки. Напередодні, ще розважальна телепередача « Віталька. Отакої, пруть емоції, кришу зносить, відчуваю себе хлопчиськом. Цікаво, як вона себе поведе, якщо запропоную назавжди залишитися? Посміхнувся… гарна жінка, не завжди час забирає красу, хоч і сріблить коси. Мені ж здається, я на вид не такий став, як колись. але ж для чоловіка основне, щоб була сила в руках, у тілі. Хоч стільки є прислів`їв на цю тему, старий кінь, молодий кінь, але ж мені не сімдесят, ще ж здатен гори перевернути! Та, як підійти? В гречку не скакав, все життя одну знав, одну кохав. От би потрапити в її обійми, поцілунки пізнати, які вони? А можливо такі ж медові, як й завжди в молоді роки. Торкнутися грудей, взяти за талію.
З рук вислизнув ніж, по тілу мурашки. Час покаже, що буде далі, заспокоїв себе, смажив яйця.
Перед очима мерехтів екран телевізора, по ТЕТ, ще йшла передача «Віталька». Вона її не помічала. Коли Роман йшов на кухню, уважно подивилася вслід, такий мужній, впевнений в собі, мабуть, ще має силу до жінок, що так поводитися. А може мені доля всміхнеться? Не буду сама, хто знає скільки ще часу доля відміряла, на цьому світі прожити. Зумів зробити щасливою Оксану, можливо мій час настав радіти життю. Він один, я одна, діти вже добре стоять на ногах, може варто спробувати, якщо буде пропонувати.
- О! Ти Галю, «Вітальку» любиш дивитися?
Раптово перервав її думки, посміхався, на підносі тримав вечерю. В очах зірниці, почервоніла, але миттєво виправдалася,
- Та я те… не знаю де пульт, щоб переключити. Та, ще знаєш, емоції беруть верх, думки в голову лізуть. Такі дивні обставини, я в тебе гостюю, машина заглухла, майже не вагаючись покинула її, дива, це ж треба, щоб так все сталося.
Усмішка, хитрий погляд, він весело сказав,
- А може це така наша доля, за нас все на небі вирішили.
Де сховати очі, сховати палаючі щоки? Вона опустила голову.
За столом випили вина, посміхалися один до одного, наче їм було по років тридцять, не більше. Галина пригадала, як одного разу в це село їхали мотоциклом, в клуб на танці. Адже десять кілометрів, це не два чи три. Поверталися додому, мотоцикл зламався, майже п`ять кілометрів його товкали, додому повернулися під ранок. Розповідала, як батьки влаштували «розгін» всім, хто їздив, крику було на все село.
Обоє усміхнені, згадували школу, друзів, ловили теплі погляди.
- Ти посидь, я сам все приберу. Ти ж гостя, давай, знайди якусь музику та й будемо влаштовуватися на ніч.
На каналі Шансон, співала Любов Успенська, звучали пісні про кохання.
Спокусливий вечір тікав… дав дорогу зоряній ночі. Лукавий місяць заглядав у вікно.
Вони сиділи на дивані, він ледь обійняв її за плечі й тихо майже на вухо,
- Галинко… а може назавжди в мене залишишся?
Ласкавий, сонячний погляд, зігрів душу, притулилася до його мужніх, гарячих грудей. Ніч шепотіла… розпалила їх почуття.
6.02.2018 р.
ID:
777369
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.02.2018 17:22:30
© дата внесення змiн: 05.08.2025 18:51:21
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Вона чудова Ваша проза, пані Ніно! 
